Читати книгу - "Вирок Бойового Мага, Andrii Noshchenko"

Замість тимчасового (ймовірно) епілогу. 

Вже більше року я нерухомо висів високо у небі над цим синім океаном, подалі від Нічийних земель. Єдиним моїм заняттям було латати тріщини у реальності цього світу, котрий вже не міг мене у собі тримати. Просте серцебиття його розгойдувало, а кожен рух руйнував. 
    ⁃    Чорт забирай, довго ще? - вилаявся я, але подумки. 
Відкрити свого рота я не наважився, аби не додавати собі роботи. Воно й так усе тріщало навкруги. 
Я дивився на свою стрілу часу, та стрілу часу Цвинтаря Богів. Вони вже ось-ось мали розбігтися у різні боки, але… нічого не відбувалося, абсолютно. Я не знав, як має пройти це розділення, адже майбутнього я не бачив. Я мав лише варіант чекати і латати, або самому телепортуватися туди, уверх, поміж зірок. Ще один день, і я точно піду! Сказав сам собі. Вже вкотре і котрий день підряд. 
Раптом у блакитному небі, прямо над мною відчинилися ляда. 
    ⁃    А, ось ти де. - почув я голос. 
З ляди назовні визирнула велика пухнаста морда з двома чорними, по казковому великими, очима. 
    ⁃    Чого закляк? Лізь сюди, не гай мого часу!
Я ошкірився. 
Перед тим, як піти, я востаннє подивився у бік Вільного міста, де на скелі, в оточені друзів, сиділо моє втілення. Воно наче відчуло це, і повернуло обличчя до мене. Наші погляди зустрілися і воно широко усміхнулося. 
Я лишив йому достатньо сил. Сотні на чотири років точно має вистачити. А потім воно просто розтане, мов сніжинка на долоні. Воно знало то, але було цілком задоволено своєю роллю. 
Я посміхнувся йому у відповідь і поліз у відчинену ляду. 

Кінець