Читати книгу - "Вирок Бойового Мага, Andrii Noshchenko"

Глава десята. 

Наступні два тижні я вперто працював над своєю теорією простору-часу і вже сформулював кілька, як мені здавалося, цілком логічних правил. За цей час ми давно покинули Західну Імперію, швидко минули підпорядковані їй королівства, і зараз їхали королівством Ранго, де було добре знайоме мені підземелля Ванган. 
Я ще раз ретельно переглянув кілка аркушів паперу, де коротко і лаконічно були сформульовані правила нової, для цього світу, теорії. В них була своя гармонія, що змушувала мене хвилюватися, а серце битися частіше. Спробувати відтворити? У реальності? От прямо зараз? А якщо тут є помилка? Жартувати з принципами таких категорій як простір та час… Невелика похибка у теорії легко могла призвести якщо не до смерті, то до непередбачуваних наслідків. Я згадав схибленого Рома, котрий через своє закляття вимушений був усе життя голим ходити…
Дідько! Але й лишати теорію просто теорією… Так магом сьомого кола мені ніколи не стати. Хоча, слово ніколи то вже занадто, можна спробувати магію більш простих елементів для початку. І відкласти простір та час у довгу шухляду. 
То ці місяці наполегливої праці дарма, чи що? Я ще раз подивився на папірці у своїх пальцях. Вони тремтіли. Дивне відчуття, я не боявся навіть у найзапекліших битвах, але тут… Досить, Анею! Опануй себе і дій, нарешті! Я прибрав папери до сховища. 
    ⁃    Мірто, зупинись, будь ласка, ненадовго. 
    ⁃    Щось сталося, пане Аней? 
    ⁃    Та так, час невеличкого експерименту. 
На очах здивованої дівчини я здійнявся у повітря і відійшов трішки убік. 
    ⁃    Якщо мене насмерть глепне, то поїдеш до Матану, знайдеш дівчину кішколюда на ім’я Мія, і розділиш із нею. 
Я кинув Мірті до рук свого персня сховище. 
    ⁃    Пане Аней! Пане Аней, що ви задумали? Може не треба? 
    ⁃    Тихо там! Треба, Мірто, треба! 
Я видихнув і активував свої шість магічних кіл, які вмить почали обертатися навколо мене. Як і раніше, я не відчував навколишню ману. Та й не треба то мені, бо я і є мана, невже не домовлюсь сам із собою? 
Сконцентрувавши увагу, активував закляття скривленого простору пʼятого кола і почав надавати йому циліндричної форми. Тепер… координати початкової точки і кінцевої… Якщо я у цю мить то є точка відліку, то кінцева… Я подивився поперед себе десь за сотню метрів. Нехай буде там. Коли закляття скривленого простору набуло бажаної мені форми, я активував закляття шостого кола сталого часу і спробував накласти його на закляття простору. 
Щось відбувалося. Простір навколо мого закляття почало рвати на шмаття, клапті сірої порожнечі вривалися крізь ті проріхи у реальність і зникали, створюючи серію гучних вибухів, котрі луною прокотилися навкруги. Я відчув дикий біль у попереку і аж засичав з такої несподіванки. На моїх крижових хребцях сам собою почав карбуватися візерунок закляття сьомого кола. Строгий, геометрично вивірений, та прекрасний у своїй завершеній симетрії. Не зупиняючись, він продовжував ширитись на крижі та підійматися до поперекових хребців. Над моєю головою спалахнула яскрава червона крапка, та почала ширитись, перетворюючись на диск. У якийсь момент диск замерехтів, наче йому не вистачало мани. Ні, неможливо, то у простих магів їхні кола мають малу пропускну здатність. Але я, я - то і є мана! Наче відчувши мій настрій, диск стрімко розширився, перетворившись на сьоме яскраво червоне магічне коло, котре опустилося до моїх колін та почало повільно обертатися. 
Нарешті! Це і справді магія сьомого кола! Та ще й одразу двох, поєднаних у одне, елементів! Ха-ха-ха! Шматок простору прямо поперед мене зник, лишивши по собі сіре провалля, котре не мало третього виміру - глибини. Дивним чином, воно одразу і існувало, і ні. Я  за допомогою аури підняв з дороги камінець, і легко кинув його туди. 
Камінь зник і моментально зʼявився за сотню метрів попереду, після чого впав на землю. Начебто… працює! Я з острахом торкнувся сірої плями попереду мене пальцем, і занурив його туди. Жодних відчуттів, але я побачив свого пальця там, де тільки-но зʼявився камінь. За пальцем просунув усю руку… За цим було дивно спостерігати, адже я чітко відчував руку, але ворушив нею за сотню метрів від себе. Мій мозок просто відмовлявся це зрозуміти. Я ошкірився і зробив крок уперед. 
Навіть з моєю реакцією Бога Війни я лише ледь відчув, як щось блимнуло, і опинився вже за сотню метрів від місця, де був… зараз?! Я точно знав, що час при переході було зупинено. Це і справді телепортація. Саме така, як її описувала моя теорія!
Все ще схвильований, я деактивував магічні кола і повернувся до гаху, та простягнув руку до Мірти. Вона схопила мої пальці у свої долоні і притисла до себе. 
    ⁃    Ти що робиш, дурепа? Персня мені поверни. 
    ⁃    А, то он ви за що…
Чи то збентежена, чи то засмучена дівчина витягнула моє сховище з кишені і вклала його у мою долоню. 
    ⁃    То поїхали… - сказав я, зручно вмостившись у крісло. 
    ⁃    Пане Аней, а що то тільки що було? Ви наче розділилися, а потім обʼєдналися вже в іншому місці. 
    ⁃    То моя магія сьомого кола, яку я називаю телепортація. Вона дозволяє мені миттєво переміститися з точки А у точку Б. 
    ⁃    А на яку відстань ви можете то зробити? 
    ⁃    Еееееее… Так, забагато питань! На дорогу дивися, куди їдеш! 
Я й сам не знав, на яку відстань. Теорія казала мені, що дистанцію телепортації може обмежити лише витрата мани, але то теорія. Можливо, існували і інші фактори, за яких я не зав, адже, на даний момент робив лише перші кроки у категоріях простору-часу високого кола. 
З кожною годиною ми наближалися до королівства Льготе, і я все дужче відчував нетерпіння. Щось тисло у грудях, прохаючи мене рухатись швидше. Кордон між королівствами ми перетнули пізньої ночі, коли я сидів за важелями гаху. 
    ⁃    Ви куди прямуєте? - запитав мене прикордонник, розглядаючи мій срібний жетон торговця. 
    ⁃    У Матан, я маю там будинок і крамницю. 
    ⁃    У Матан, кажете… - він замовк, наче йому стало незручно. 
    ⁃    Щось не так, офіцере? 
    ⁃    Та ні, просто зараз ніхто не їде у Матан. 
    ⁃    Не підкажете чому? Щось сталося? 
    ⁃    Проїздіть. Щасливої дороги. 
Він повернув мені жетона, так і не відповівши на запитання. Я вже тоді відчув, що щось негаразд. Ох, недарма передчуття гнало мене уперед. Я пришвидшив гах майже до максимуму його можливостей, що було навіть небезпечно на вузьких дорогах королівства. Коли ми проїздили повз невеличке містечко, я звернув увагу на велику кількість наметів на його околицях. Там знаходилось багацько людей, сірих, виснажених… Це було настільки незвично для королівства, що я знов пригадав випадок на дорозі між Матаном та столицею. Тоді теж стояли схожі намети, у яких на ношах помирали отруєні люди. 
Щось погане чекало мене попереду, тепер я впевнився у цій думці. Я гнав гаха мов скажений. Зрідка назустріч нам рухалися вози з людьми, чи навіть ті, хто йшов пішки, несучи на спинах великі торби, іноді валізи. Я загальмував поруч з одними з таких. 
    ⁃    Привіт, друзі. Ви, часом, не з Матану? 
Високий, худий чоловʼяга з довгими руками відповів:
    ⁃    Його більше нема. Нема Матану. 
    ⁃    Що трапилось? 
Натомість чоловік махнув рукою і пішов далі. 
    ⁃    Церква! Вони знищили все! 
Вигукнула жінка, що йшла за ним. Після цих слів вона заплакала, але усе одно наполегливо йшла уперед. Церква… Довбані вилупки! Я мав то побачити на власні очі, я мав знайти своїх друзів живими… чи мертвими. А щодо церкви, то зараз я гірко пожалкував, що не знищив їх усіх, а як щур тікав від них останні тижні. І це лише через мою слабкість.  Дідько! Я стис важіль з такою силою, що його навершя розсипалося на пісок. 
Не було сенсу далі ховатися. Я зупинив гах і розбудив Мірту. Спочатку хотів сказати їй, щоб їхала далі одна, та раптом подумав, що для дівчини такий шлях за цих обставин може бути небезпечним. 
    ⁃    Вставай, далі будемо рухатись швидше. 
    ⁃    Пане Аней, що ви маєте на увазі? 
    ⁃    Ось що! 
Я підхопив її на руки і злетів у небо. Спробував відчути аури у Матані, але відстань була занадто велика, я не міг досягти. Відстань… Я ошкірився. Тепер будь яка дистанція не мала бути для мене проблемою. Я активував сьоме коло магії і миттєво створив закляття телепортації. Я є точка відліку. Точка виходу он там, куди сягає мій зір. За один крок я подолав добрі два десятки кілометрів у бік Матану. 
Простір навколо гудів і рипів, він не бажав миритися з тим, як нахабно його роздирають на клапті. Але, зараз він був слабшим за мене. Тож, ще один крок. А за ним ще один. Я долав відстань з шаленою для цього континенту швидкістю. Ніхто не зміг би позмагатися зі мною у цьому світі, окрім, хіба що, Білих Близнюків. 
Мірта на моїх руках спочатку верещала, але після другої телепортації просто втратила свідомість. Здається, магам, з їх слабким тілом то не могло датися просто. За хвилину я зупинився і знову спробував досягти Матану своїми відчуттями. На цей раз вдалося, хоча я одразу ж про це пожалкував. Ще недавно кілька мільйонне місто… Зараз там я відчув лише десяток тисяч аур. Міста вже не було у прямому сенсі цього слова. 
Незважаючи на мої спроби, я так і не зміг відчути аури Тота, Суі, Мії та Крука. Натомість там були Бутч та Аліка. І навіть Раман. Я зову почав череду телепортацій, і за кілька хвилин опинився над центром міста. Вірніше, над центром руїн, що недавно були кілька мільйонним містом. Зараз же, усе перетворилося на згарище, рясно змішане з горами битого щебеню. Блювотно солодкий запах гниючих людських тіл я відчував навіть будучи високо у небі. Жах. Їх тисячі і тисячі, десятки… сотні тисяч. Розірвані, пошматовані, поховані під залишками своїх будинків, вони лежали там ніким не прибрані і нікому вже не потрібні. Якими ж гнидами потрібно бути, щоб зробити таке? І це слуги богів? І це у них вірять на цьому континенті як у силу вищого добра? Я спустився на руїни своєї садиби. У кутку, під залишками паркану, лежала розчавлена туша мого лівзі, поруч з ним лежала рука маріонетки сьомого класу. 
Я поплескав Мірту по щоках, приводячи її до тями. 
    ⁃    Де ми, пане Аней? 
Її хитало зі сторони у сторону, і варто було дівчині відчути навколишнє смердіння, як її знудило на місці. 
    ⁃    У пеклі, Мірто. Раніше це пекло звалося Матаном. А саме на цьому подвір’ї була моя садиба. 
    ⁃    Це неможливо… Що тут сталося? 
    ⁃    Церква знищила місто. 
    ⁃    Ні ні ні, такого не може бути, церква б ніколи…
Я ошкірився. 
    ⁃    Ооо, мала, ти ще багато чого навіть не підозрюєш про церкву! Зачекай мене тут. 
То, звичайно, навряд чи, але я мав впевнитись. Я пішов до розвалин свого будинку і почав їх швидко розбирати. Мія Бойовий Майстер, такого не вбити падаючими стінами чи дахом, але я мав знати точно. 
    ⁃    Пане Аней! Там! 
Мірта заверещала, вказуючи пальцем кудись убік від мене. У нічній темряві над землею загорілися два фіолетові вогники і зі скрипом почали наближатися до мене, гойдаючись із боку у бік. 
    ⁃    Та тихо ти, то моя маріонетка. 
Це дійсно була вона, вірніше, верхня половина маріонетки. Я покинув розбирати завали, адже вже впевнився, що тіла Мії під ними немає, і підійшов до скаліченої ляльки. З зусиллям та задрала голову, щоб подивитися на мене, і простягла руку. На її долоні лежав перстень сховище. Маріонетка могла діяти, лише виконуючи волю когось із моїх друзів, тож я узяв сховище і активував його. Всередині знайшов пів тисячі маріонеток сьомого класу та коротку записку від Тота. 
«Вибач, можу допомогти лише цим. Пʼять білих кардиналів, занадто сильні, щоб ми могли їм протистояти. Тот.»
Я зі злістю знищив той папірець. Дурень! Звичайно, що вони занадто сильні для вас! Вони навіть для мене серйозний противник. Та в усьому Матані не було нікого, хто міг би битися хочаб з одним із них! 
    ⁃    Ходімо далі!
Я підхопив дівчину на руки і стрибнув у бік садиби Суі і Тота. Мірта з жахом дивилася на руїни міста під нами, котрі освітило сонце, що саме зʼявилося над горизонтом. Увесь район, над яким ми проходили, був знищений з надмірною жорстокістю. Іноді, посеред руїн, я помічав залишки маріонеток шостого та сьомого класів. Вони намагалися чинити опір і захистити людей, але… Людських кісток було значно, значно більше. 
Ми спустилися на знівечене подвір’я, де були розкидані рештки десятків людей. З огляду на їх одяг, я зробив висновок, що то були слуги Тота. Тіл його самого та Суі я не знайшов. Я хотів щось запитати у Мірти, але побачив якими очима вона дивиться на білі личинки, якими рясно були всіяні рештки людей, і зупинив питання, що вже було готове зірватися з моїх губ. Гаразд, я не лишу то так, я поховаю… як то зможу. Теж не хочу, щоб їх кістки гризли дикі звірі. 
Я з Мартою піднявся високо угору і знову активував магію, але цього разу лише пʼятого кола. Впевнившись, що навколо немає жодної аури, використав закляття інферно. Вибачте. Ви загинули у цьому пеклі, і поховані будете пекельним полумʼям. Це усе, чим я можу вам допомогти. Ми деякий час дивилися згори, як увесь район міста перетворюється на гігантське озеро рідкої лави. Коли останній камінець розтанув у тому пеклі, я відмінив закляття інферно, і за допомогою магії землі перетворив усю розпечену поверхню під нами на одну блискучу чорну брилу. 
«Тут упокоєні добрі люди, які працювали у домі Тота та Суї, а також тисячі інших, безжально вбитих церквою. Вибачте, що не знаю ваших імен.» - викарбував я великими літерами на тому камені. 
    ⁃    Це правильний вчинок, пане Аней. Тільки… не треба спускатися тут униз, то погано ходити такою могилою… - сказала Мірта. 
    ⁃    Згоден. 
Я лише розвернувся щоб піти, як відчув, що до мене швидко наближаються три аури з двох боків. Раман зі сторони магічної академії та Бутч з Алікою зі сторони передмістя. 
    ⁃    Доброго ранку, пане Бутч. Аліка. 
Я опустився на палубу човна, на якому вони прилетіли. 
    ⁃    Кхе-кхе, малий, а ти вже Бог Війни! Принцеса Північної Імперії?! - старий нарешті побачив Мірту, котру я поставив на ноги. 
Він з онукою одночасно впали на коліна. 
    ⁃    Встаньте, я вже не принцеса, я його служниця. - Мірта показала червону стрічку на своєму запʼясті. 
    ⁃    Принцеса і служниця?! - вигукнув Раман, котрий саме підлетів до човна і почув її слова. 
    ⁃    Раман, - сказав я - спускайся сюди, не стій там як опудало. 
    ⁃    І тобі доброго ранку, Анею. 
Він спустився і міцно потис мені руку. 
    ⁃    А тепер можете розповісти мені, що тут сталося? - запитав я їх. 
    ⁃    Не знаю, коли ми сюди прибули, місто було вже зруйноване, тож ми чекали тебе за його межами, у лісі. 
Бутч розвів руками, а я перевів погляд на ректора. 
    ⁃    Летімо до академії, я дорогою усе розповім. Ти зустрівся з  Ірген? Чому її нема тут? 
    ⁃    З Ірген… - мені знову вкололо у грудях від згадки про неї. - Так, вона знайшла мене… Але, як ти міг відпустити її, Раман! Вона мала повернутися з тобою до Льготе, і тоді б вона…
    ⁃    Що, що з Ірген, Анею? Вона…
    ⁃    Вона жива, дурень! Але ми не разом, вона не хоче мене бачити. 
    ⁃    Маячня! Ірген голову через тебе втратила, вона б ніколи не пішла з власної ініціативи! Анею, скажи правду! 
    ⁃    Це і є правда, ректор. Я анітрохи не приховую, вона прогнала мене. Та питання зараз не втім. Як. Ти. Її. Відпустив?
    ⁃    Гадаєш, закохану жінку можна втримати?
Я замовк. Тільки що я спробував перекласти свою провину на ректора. Він і дійсно тут ні до чого. То я її не вберіг. 
    ⁃    Тож, краще розкажи, що з Матаном? Я вже знаю, що то були пʼять білих кардиналів…
    ⁃    Вірно. Вони зʼявилися тут одного вечора, невдовзі як я з командою повернувся до академії. Ми усі бачили, як вони знищили місто за кілька хвилин. Деякі мешканці і маріонетки спробували їм завадити, але довго вони не протрималися…
    ⁃    Причина… вона у мені? - ой як не просто було мені то запитати. 
    ⁃    Достеменно невідомо, - Раман обережно підбирав слова - але вони схопили твоїх друзів. І навіть Суі… Анею, я був вимушений віддати їм її, інакше вони б вбили усіх в академії…
Я стис кулаки. Ні, Рамана я не винив у тому. Ті гниди не моргнувши оком вбили б усіх. 
    ⁃    Вони щось сказали? Щось… для мене? 
    ⁃    Абсолютно нічого. Забравши Суі вони мовчки пішли. 
    ⁃    Тобто, вони забрали Суі, Тота і Мію. А що Крук? Не чув за нього?
    ⁃    Ні, наскільки мені відомо, він не повертався до Матану. 
Вчитель, де ж тебе чорти носять, чотири роки вже, дідько його забирай. 
Тим часом човен дістався магічної академії, і захисні закляття пропустили нас. Раман показав Бутчу маршрут до центральної будівлі, де був його кабінет. 
    ⁃    Ректоре, пам’ятаю, ви любите записувати усе на ваші скляні кулі, - сказав я, зручно вмостившись у крісло - ви цього разу не робили того? Ви б мене добре виручили, аби показали обличчя тих виродків, адже слідів їх аури за такий час майже не лишилося. 
Раман кивнув і витягнув скляну кулю та відтворив зображення. Пʼятеро у білих робах просто граючись кілька хвилин перетворювали місто на руїни, після чого швидко наблизилися до академії. Один з них тримав за паски Тота з Мією, котрі без свідомості висіли мов лантухи з піском. У зображені зʼявилася Суі, і один з кардиналів ухопив її за комір, ледь не зламавши шию дівчині. Після чого вони швидко зникли. 
    ⁃    Вибач, звуку немає, куля знаходилась занадто далеко. 
    ⁃    То пусте, головне, що я побачив їх обличчя. 
    ⁃    І що ти збираєшся робити? 
    ⁃    Для початку, потрібно поховати рештки мешканців Матану. 
Усі кивнули, погоджуючись. 
    ⁃    А потім? - запитав мене Бутч. 
Я ошкірився. 
    ⁃    Вбʼю нелюдей.