Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"

ФБР за допомогою військово-морської розвідки спробувало прослуховувати радіосигнали з яхти. Але радіо на яхті здебільшого мовчало — за винятком коротких повідомлень при відході з Куби чи Ямайки: ті передавали відкритим текстом, але якоюсь невідомою мовою, і повідомлення неможливо було розшифрувати. Останній запис у досьє свідчив, що радист послуговувався мовою вуду — таємною мовою шифрів, відомою лише посвяченим, і що до наступного відходу яхти буде зроблено спробу залучити фахівця з Гаїті.

— Останнім часом знову почали з’являтися золоті монети, — повідомив лейтенант Бінсвангер, коли вони повернулись у його кабінет після нетривалої прогулянки в поліцейське Бюро обліку та реєстрації через дорогу.

— Лише у нью-йоркському Гарлемі — близько сотні монет за тиждень. Яка допомога від нас вам потрібна? Якщо ваші здогадки правильні й це таки гроші комуністів, то вони витрачають їх доволі швидко — поки ми просиджуємо свої задниці, нічого не роблячи.

— Шеф радить не квапитися, — озвався Декстер. — Сподіваюся, що ми невдовзі таки почнемо діяти.

— Це ваша справа, — пробурчав Бінсвангер, — але комісарові не подобається, що цей виродок гидить йому під двері, поки містер Гувер розсиджується у своєму вашингтонському кабінеті: ще й із підвітряного боку — аби не смерділо. Чому ми не кинемо його у камеру за ухиляння від сплати податків, зловживання поштовими відправленнями або паркування у недозволених місцях — біля гідранта чи вигрібної ями? Запроторити б його в міську в’язницю Нью-Йорка — і хай би вони там із ним попрацювали! Якщо цього не зможуть «федерали», то за це радо візьмемося ми.

— Ви що, хочете расових заворушень? — кисло заперечив Декстер. — Ви прекрасно знаєте, що проти нього нічого нема — і ми це знаємо. А якщо його вже за півгодини не звільнять — зусиллями чорнопикого адвоката, то тамтами вуду почнуть барабанити аж із самого Півдня. І те, що вони на таке здатні, ми знаємо пречудово. Пам’ятаєте 35-й і 43-й роки? Тоді нам доведеться кликати на допомогу армію! Ми аж ніяк не прагнули займатися тією справою. Президент наказав — от і вв’язались у неї.

Вони повернулися в бруднуватий кабінет Бінсвангера. Забрали свої пальта і капелюхи.

— Так чи інакше, дякуємо за допомогу, лейтенанте, — сказав Декстер з удаваною люб’язністю. — Ви нам дуже допомогли.

— Прошу дуже, — так само холодно відповів Бінсвангер. — Ліфт направо.

І різко зачинив двері.

Лейтер із-за спини Декстера підморгнув Бондові.

У повному мовчанні вони під’їхали до головного входу в поліцейське управління.

Уже на тротуарі Декстер повернувся до них.

— Зранку отримав кілька інструкцій із Вашингтона, — сказав безбарвним голосом. — Здається, мені доручили розплутувати ниточку, що веде у Гарлем, а ви удвох завтра вирушаєте у Сент-Пітерсберг. Лейтер повинен з’ясувати там усе, що можна, а потім вирушити на Ямайку разом із вами, містере Бонд. Тобто, — додав Декстер, — якщо ви цього захочете. Це — ваша територія.

— Звісно, — озвався Бонд, — я саме хотів попросити його поїхати зі мною.

— Чудово, — відповів Декстер. — То я повідомлю у Вашингтон, що все залагоджено. Щось іще? Зв’язок із ФБР підтримуйте через Вашингтон. Лейтер знає всіх наших людей на Флориді, йому також відомо, як виходити на зв’язок.

— Якщо Лейтер зацікавлений, а ви не заперечуватимете, — провадив далі Бонд, — то я би дуже хотів сьогодні з’їздити в Гарлем та роззирнутися, що там і до чого. Непогано було б мати уявлення, що відбувається у володіннях «Біґа».

Декстер замислився.

— О’кей, — сказав урешті. — Гадаю, це не зашкодить. Але не надто там висувайтеся. Будьте обережні, бо вам ніхто не допоможе. І не шукайте для себе й нас клопотів. Ми ще не визріли для цієї справи. А поки воно так, наша політика щодо містера Біґа така: «Живи сам і дай жити іншим».

Бонд запитально поглянув на капітана Декстера.

— А я в своїй роботі, — сказав він, — коли маю справу з таким, як «Біґ», дотримуюсь іншого принципу: «Живи сам, а помирають нехай інші».

Декстер стенув плечима.

— Можливо, воно й так, — зауважив, — але тут ви виконуєте мої накази, містере Бонд. Був би радий, якби ви їх дотримувалися.

— Звичайно, — погодився Бонд. — І дякую за допомогу. Сподіваюся, вам вдасться довести справу до кінця.

Декстер зупинив таксі, й вони обмінялися рукостисканнями.

— Бувайте, хлопці, — коротко попрощався Декстер. — Бажаю вам довгих років життя!

І його таксі влилось у транспортний потік, що прямував до центру міста.

Бонд із Лейтером усміхнулись один одному.

— Тямущий хлопчина, хочеться сказати, — зауважив Бонд.

— Вони там усі такі, — озвався Лейтер. — Однак дуже пихаті й надто вже носяться зі своїми правами. Постійно сперечаються з нами або з поліцією. Але, гадаю, у вас в Англії те саме.

— Аякже, — підтвердив Бонд. — У нас повсякчас проблеми з МІ-526. Вони постійно наступають на п’яти Скотланд-Ярду27, — пояснив. — Ну то як: їдемо сьогодні увечері в Гарлем?

— Я не проти, — погодився Лейтер. — Підкину вас до «Сент-Реджісу», а потім заїду за вами о шостій тридцять. Зустрінемося внизу, в барі «Кінґ Коул». Гадаю, ви схочете поглянути на «Містера Біґа»? — вишкірився він. —

Я також: однак нізащо б не наважився сказати про це Декстерові, — й Лейтер жестом зупинив таксі.

— Готель «Сент-Реджіс», що на перетині 5-ї авеню та 55-ї вулиці.

Вони влізли у задушливу металеву коробку, наскрізь просякнуту застарілим тютюновим димом.

Лейтер опустив шибку вікна.

— Що це ви робите? — не повертаючи голови, спитав шофер. — Хочете, щоб я схопив запалення легень?

— Саме так, — підтвердив Лейтер. — Лише так ми і можемо врятуватися від цієї газової камери.

— Розумник, еге ж? — озвався водій, скреготнувши гальмами. Він витягнув із кутика рота — десь аж з-під вуха — жований кінчик сигари і процідив крізь зуби. —

З вас три «восьмушки»28, — сказав ображено.

— Двадцять чотири центи — і то забагато, — заперечив Лестер. Далі вони їхати мовчки.

Розставшись із Лестером біля готелю, Бонд піднявся у свій номер. Була четверта година дня. Він попросив портьє зателефонувати йому о шостій. Якийсь час стояв і дивився у вікно. Зліва на горизонті яскравим диском сідало сонце. У хмарочосах запалювалися перші вогні, перетворюючи місто на золотаво-медові стільники. Далеко внизу, на вулицях, сяяли неонові вогні, переливаючись червоним, синім та зеленим. В оксамитових сутінках ледь чутно зітхав вітер, від чого кімната Бонда видавалася ще теплішою, затишнішою та розкішнішою. Він опустив шторки й увімкнув м’яке світло лампи над ліжком. Знявши одяг, улігся на лагідну перкаль простирадл. Згадав лондонську погоду, що проймає до кісток, буркотливе потріскування каміна в своєму