Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"

— Цок... цок... цок… Тік-так... тік-так...

Ані миті не роздумуючи й не боячись видатися дурнем, Бонд упав за кріслом і притиснувся до килима на підлозі. Всі його почуття зосередилися на звукові з квадратного пакета.

— Спокійно, — сказав сам собі, — не будь ідіотом. Це просто годинник. Але навіщо там годинник? Навіщо йому надсилати годинник? І хто це зробив?

— Цок... цок... цок…

У тиші кімнати цокання видавалося мало не оглушливим. Здається, воно лунало в унісон із важкими ударами Бондового серця.

— Не будь смішним — то просто маячня про вуду Лі Фермора діє тобі на нерви. Усі ті барабани...

— Цок... цок... цо…

І раптом тривога враз полишила його, бо він почув глибокий мелодійний, настирливий дзенькіт будильника:

— Дінь-дон, дінь-дон, дінь-дон!

М’язи Бонда розслабилися. Сигарета пропалила в килимі дірку. Він підняв її і знову запхав до рота. Бомба в будильнику не спрацьовує, якщо той починає дзвонити. Адже молоточок годинникового механізму приводить у дію детонатор, а детонатор активує вибуховий пристрій, і тоді — б-бах!

Бонд визирнув з-під спинки крісла і поглянув на пакет.

— Дінь-дон, дінь-дон, дінь-дон!

Приглушений передзвін тривав з півхвилини, тоді почав затихати:

— Дон... дон... дон... дон...

— Т-та-рах-х!

Звук був не голоснішим за постріл гвинтівки 12-го калібру, але у замкненому просторі пролунав як потужний вибух.

Пакунок розлетівся на шматки, що посипалися на підлогу. Склянки і пляшки на буфеті розбилися вдрузки, а на сірій стіні позаду утворилася чорна пляма кіптяви. Уламки встелили килим. Кімнату заполонив сильний запах пороху.

Повільно звівшись на ноги, Бонд підійшов до вікна й відчинив його. Тоді зателефонував Декстерові та якомога спокійніше сказав:

— «Ананасик»... Ні, маленький... лише трохи розбитого скла... О’кей, дякую... Звісно ж, що ні! Бувайте!

Він переступив через уламки, пройшов коридорчиком до дверей, що вели у загальний коридор, начепив на них табличку «Не турбувати!», замкнув їх і повернувся до спальні.

Коли закінчував одягатись, у двері постукали.

— Хто там? — запитав Бонд.

— Усе в порядку, це Декстер.

У номер стрімко влетів Декстер, за ним — блідий молодик з чорним ящичком під пахвою.

— Тріппе: спеціаліст із вибухових пристроїв, — відрекомендував його Декстер.

Вони потиснули один одному руки, і молодик одразу ж опустився на коліна перед обгорілими рештками пакета. Відкрив свій ящичок і витягнув звідти гумові рукавички та щипці, схожі на інструмент дантиста. Ретельно зібрав навіть найменші уламки металу і скла навколо обгорілого пакета й виклав усе це на широкий промокальний папір на столі.

Працюючи, розпитував Бонда, як це сталося.

— Деренчав приблизно з півхвилини? Зрозуміло.

А це що таке?

Й обережно витягнув маленький алюмінієвий контейнер, схожий на той, в якому зазвичай зберігають проявлену плівку. Відклав його убік.

— Кислотна капсула: діє тридцять секунд, — проголосив молодик. — Розбивається при першому ж ударі молоточка. Кислота роз’їдає тонесенький мідний дротик, за тридцять секунд дріт нарешті обривається, відтак спрацьовує пружина ударного механізму — ось тут.

І він показав рештки гільзи від патрона 4-го калібру. Чорний порох. Жодної запалювальної суміші.

— Ваше щастя, що то не граната — бо в пакеті було достатньо місця для неї. Тоді від вас мокрого місця не залишилося б. А тепер погляньмо на це.

Він підняв алюмінієвий циліндрик, відгвинтив кришечку, дістав звідти скручений обривок паперу і розгорнув за допомогою щипців.

Обережно поклав папірець на килим, притримуючи кінці якимись чотирма чудернацькими пристроями зі свого ящичка. Там було лише три речення, надруковані на машинці. Бонд і Декстер нахилилися над запискою:

— СЕРЦЕ ЦЬОГО ГОДИННИКА ПЕРЕСТАЛО БИТИСЯ, — прочитали вони. — УДАРИ ВАШИХ СЕРДЕЦЬ ТАКОЖ ПОЛІЧЕНІ.

Я ЗНАЮ ЇХ КІЛЬКІСТЬ, І ВІДЛІК УЖЕ ПОЧАВСЯ.

Замість підпису під посланням стояв номер: «1234567...»

Вони випросталися.

— Г-м-м, — сказав Бонд, — маячня якась.

— Як, до дідька, вони дізналися, що ви тут? — запитав Декстер.

Бонд розповів йому про чорний «седан» на 55-й вулиці.

— Але питання в тому, — зауважив Бонд, — звідки вони дізналися, навіщо я тут? Цим вони показують, що у Вашингтоні в них усе схоплено. Десь серйозний витік інформації — завбільшки як Гранд-Каньйон.

— Але чому саме у Вашингтоні? — роздратовано запитав Декстер. — Так чи інакше... — він опанував себе і силувано засміявся. — Чорт забирай! Мусимо підготувати рапорт шефові. Бувайте, містере Бонд! Радий, що все обійшлося.

— Дякую, — озвався Бонд. — Це була лише візитка. Тепер мушу надіслати свою.

Головний комутатор

Коли Декстер із колегою пішли, забравши зі собою рештки бомби, Бонд узяв рушник і стер темну закопчену пляму зі стіни. Потім зателефонував офіціантові й без жодних пояснень попросив прибрати уламки розбитого скла і залишки сніданку. Прихопивши пальто й капелюх, вийшов на вулицю. Ранок він провів на П’ятій авеню та Бродвеї, вештаючись без будь-якої мети, розглядаючи вітрини крамниць і натовп. Поступово вловив ходу й манери приїжджих провінціалів, а тоді перевірив себе у кількох крамницях, запитуючи перехожих дорогу, та врешті переконався, що не привертає до себе уваги.

На Лексингтон-авеню він замовив собі типовий американський обід у забігайлівці під назвою «Шикарна яєчня з беконом» («Яйця, що ми смажитимемо завтра, сьогодні ще в утробі курки»!), а тоді узяв таксі й поїхав у Головне поліцейське управління, де на другу тридцять була призначена зустріч із Декстером та Лейтером.

Лейтенант Бінсвангер із відділу вбивств, підозріливий і дратівливий чолов’яга років під п’ятдесят, повідомив, що комісар Монеген віддав наказ, аби Департамент поліції надавав їм усіляку підтримку. Що він може для них зробити? Вони уважно вивчили поліцейське досьє «Містера Біґа», що в основному повторювало інформацію Лейтера. Їм також показали фото його головних спільників.

Опісля перегорнули звіти берегової служби США щодо прибуття і відходу яхти «Секатур» та відмітки митників, котрі ретельно оглядали яхту щоразу, коли та пришвартовувалась у Сент-Пітерсберзі.

Звіти підтверджували, що за останні півроку яхта прибувала у порт нерегулярно і завжди причалювала на приватній верфі «Уроборос Верм & Бейт шіпперз»25 — вочевидь, цілком невинної компанії, яка постачала живу наживку для рибальських клубів Флориди, Мексиканської затоки та прилеглих територій. Компанія мала прибутковий бізнес із продажу морських черепашок та коралів для прикрас, а також тропічних видів риб для акваріумів та, особливо, рідкісних отруйних видів, призначених для наукових потреб медичних і фармацевтичних закладів.

За словами власника-грека, колишнього торговця губками зі сусіднього містечка Тарпун Спрінгз, «Секатур» давала його фірмі великі прибутки, постачаючи королівських молюсків та інших черепашкових з Ямайки, а також рідкісні види тропічних рибок. Усе це компанія «Уроборос» купувала, зберігала на складах і вже звідти продавала товар гуртовим та роздрібним торговцям усього