Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"

Із насолодою випростався на ліжку та невдовзі заснув.

Тим часом у Гарлемі, на великому комутаторі, клював носом над програмою перегонів любитель тоталізатора «Шепотун». Усі телефонні лінії мовчали. Зненацька загорілося світло на щитку справа — дуже важливої лінії.

— Так, босе, — неголосно сказав телефоніст у навушники. Навіть якби захотів, то й тоді не зміг би говорити голосніше. Він народився у «Легеневому кварталі» — на перетині 7-ї авеню та 142-ї вулиці, де смертність від туберкульозу вдвічі перевищувала середній показник у Нью-Йорку. Тепер у нього залишилася тільки частина легені.

— Передай «Очам», — мовив тихий, повільний голос, — щоби починали спостереження: троє чоловіків.

Далі коротко описав Лейтера, Бонда і Декстера.

— Мають прибути сюди нині або завтра увечері.

І скажіть, щоб особливо пильно наглядали за ними в районі від Першої до Сьомої авеню та по сусідству. Нічні клуби також захопіть — у випадку, якщо їх не буде в тому районі. Але хай їм не набридають. Зателефонуй, коли все залагодиш. Зрозумів?

— Так, сер... бос! — відповів «Шепотун», важко дихаючи. Поступово його голос став спокійнішим. Телефоніст узяв жмут дротів, і невдовзі комутатор ожив та заблимав. М’яко, настійливо линув шепіт у вечірні сутінки.

* * *

О шостій годині Бонда розбудило неголосне деренчання телефона. Він прийняв холодний душ і ретельно одягнувся. Зав’язав крикливу краватку і виставив з нагрудної кишені піджака не менш яскравий носовичок. Повісив жовтаво-коричневу кобуру на сорочку так, щоби була під лівою пахвою на три дюйми нижче від неї. Розрядив магазин «беретти», поки всі вісім патронів не лягли на ліжко. Потім знову вклав їх у магазин, зарядив пістолет, поставив його на запобіжник і впхав у кобуру.

Вибрав пару мокасинів, помацав їхні носки, зважив черевики у руках. Тоді поліз під ліжко і дістав звідти пару власних черевиків, які дбайливо зберігав у валізі зі своїми речами, котрі люди з ФБР мали забрати вранці. Взувши їх, почувся набагато вільніше — цілком готовим до нинішнього вечора.

Носки його шкіряних черевиків були зміцнені сталевими набійками.

О шостій двадцять п’ять він спустився у бар «Кінг Коул» і вибрав столик біля стіни при вході. За кілька хвилин прибув Фелікс Лейтер. Бонд заледве упізнав його. Копиця солом’яно-жовтого волосся Лейтера була тепер вугільно-чорна, й одягнений він був у сліпучо-блакитний костюм, білу сорочку та чорну краватку в дрібний білий горошок.

Осяйно усміхаючись, Лейтер присів поруч.

— Я вирішив поставитися до цих людей серйозно, — пояснив Бонду. — Це лише нестійка фарба. Сподіваюся, вона завтра ж змиється, — додав, показуючи на чуприну.

Лейтер замовив напівсухе мартіні зі шматочком лимона, а Бондові змішав джин «Палата лордів» з червоним «Мартіні». Американський джин — набагато кращої якості, ніж англійський, однак надто різкий, вирішив Бонд. І ще подумав: має бути пильним, що саме п’є цього вечора.

— Нам слід прораховувати кожен свій крок там, куди йдемо, — сказав Фелікс Лейтер, немовби відгукуючись на його міркування. — Гарлем у наші дні нагадує джунглі. Люди тепер туди не вчащають. До війни вони прогулювалися там вечорами так само, як ходять тепер на Монмартр у Парижі. Вони любили витрачати там гроші. Відвідували «Савой», аби подивитись, як танцюють пари. А то й, бува, підчепиш дівицю, а потім ще дещо від неї... Тепер усе змінилося: Гарлем не любить, щоб на нього витріщалися. Більшість закладів — закриті, й потрапити чужакам туди нелегко. Частенько можна заробити по пиці лише через те, що ти білий. І це до того ж не додає тобі симпатій місцевої поліції.

Лейтер витягнув з мартіні шматочок лимона і почав задумливо його жувати. Бар поступово заповнювали відвідувачі. В ньому було тепло й приємно — різкий контраст із тією наелектризованою, ворожою атмосферою негритянських розважальних закладів, у яких їм доведеться сидіти пізніше.

— На щастя, — провадив Лейтер, — мені подобаються негри, і вони це відчувають. Колись я був палким шанувальником Гарлему. І навіть написав кілька статей про джаз для «Амстердам Ньюс» — однієї з місцевих газет. А також зробив серію репортажів для «Норс Америкен Ньюспейпер Алайянс» про негритянський театр: це було тоді, коли Орсон Веллс поставив у «Лафаєтт» свого «Макбета» з трупою, в якій були тільки негри. Тож я дещо знаю про Гарлем. І захоплююся тим, що вони вміють виживати у тому світі, хоча, Бог свідок, не знаю, як це їм вдається!

Вони допили напої, і Лейтер попросив рахунок.

— Звісно ж, там є й погані люди, — продовжив. — Зрештою, як і всюди. Гарлем — столиця негритянського світу. А серед півмільйона людей будь-якої раси завжди знайдеться достатньо покидьків. Біда в тому, що наш друг «Містер Біґ» — до біса хороший фахівець: завдяки своїй службі у розвідці та підготовці в Москві. У нього все чудово організовано.

Лейтер розрахувався і здвигнув плечима.

— Ходімо, — сказав він. — Спробуймо трохи розважитись і повернутися цілими й неушкодженими. Урешті-решт, нам за це платять. Сядемо в автобус на П’ятій авеню. Нам не знайти жодного таксиста, який би погодився поїхати туди після настання темряви.

Накрапало. Бонд підняв комір пальта і глянув направо, у бік Сентрал-парку — в напрямку похмурої фортеці «Містера Біґа».

Ніздрі Бонда ледь помітно здригнулися. Йому кортіло туди потрапити. Почувався сильним, зібраним та впевненим у собі. Вечірнє чтиво чекало на нього. Цю повість слід було розгорнути та прочитати: сторінка за сторінкою, слово за словом.

Перед очима сік дощ — різкими косими ударами, курсивом по темній невідкритій палітурці — й за нею, попереду, лежали покриті мороком години...

Негритянський рай

На розі П’ятої авеню і Катедрал-парквей, на автобусній зупинці, під вуличним ліхтарем терпляче чекали троє негрів. Вони змокли та знудилися. Ще й неабияк. Адже стовбичили тут, на П’ятій, від 4.30: відколи телефонний дзвінок змусив їх виконувати наказ.

— Тепер твоя черга, Фатсо, — проказав один із них, коли автобус нарешті вигулькнув із завіси дощу та зупинився, голосно скреготнувши гальмами.

— Як же я втомився! — сказав кремезний чолов’яга у плащі, але, насунувши капелюх на самі очі, зайшов у автобус, вкинув монету в касу і пройшов салоном, оглядаючи пасажирів. Кліпнув, побачивши двох білих, підійшов ближче та сів позаду них.

Вивчав їхні спини, плащі, капелюхи та профілі. Бонд сидів біля вікна. У темному склі автобуса відбивалося відображення шраму, і негр зауважив це.

Коренастий звівся, і, не оглядаючись, ступив до виходу. На наступній зупинці вийшов та попрямував до найближчої аптеки. Зачинився у телефонній кабінці.

«Шепотун»