Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

й вірити, проте змальована ним картина надто вже збігалася з тим, що мені підказувало власне чуття. Локвуд стільки разів рятував мене, ризикуючи своїм життям, що з кожним новим таким випадком межа між успіхом та поразкою ставала дедалі тоншою. До того ж мій Талант, посилюючись, поволі виходив з-під моєї влади. Щоразу мені було важче тамувати власні емоції — а це тільки зміцнювало силу тих привидів, з якими нам доводилося боротись. Одна з таких пригод закінчилася тим, що я розбудила потужний Полтергейст, у сутичці з яким мало не загинули й Локвуд, і решта моїх колег. Серцем я відчувала, що з наступною такою моєю помилкою віщування привида справдиться. Цього я дозволити собі не могла і тому прийняла важке рішення: покинути свою улюблену компанію. Я була певна, що це — єдине правильне рішення.

Я знала це.

І тепер залишилась сама-одна — якщо не брати до уваги балакучий череп.

Судячи з газет, моє звільнення з агенції «Локвуд і К°» збіглося в часі з початком найактивнішого періоду в роботі моїх давніх колег. Зокрема, неабияку славу агенції принесло відкриття Джерела навали в Челсі — печери із замурованими в ній кістяками, що містилась під універсальним магазином братів Ейкмер. Саме ту славу, про яку віддавна мріяв керівник агенції. Відтоді на перших шпальтах газет дедалі частіше почали з’являтися фотографії Локвуда. На одній він разом з Джорджем стояв серед руїн склепу в Мортлейку. На другій позував сам на тлі чорної плями — всього, що залишилось від Упиря з Сент-Олбену. А найменше мені подобалась фотографія, де Локвуд у редакції «Тайме» одержував премію, присуджувану найкращій агенції місяця. Поряд із Локвудом красувалася струнка, ошатна фігурка ГЬллі Манро.

Отже, моїм давнім колегам велось якнайкраще, і я щиро раділа за них. Проте й самій мені велось аж ніяк не гірше. Моя роль у справі з магазином братів Ейкмер теж не залишилась непоміченою, тож ледве я встигла винайняти собі кімнату й дати невеличку рекламу в розділі «Агенти» на сторінках «Тайме», як до мене почали звертатися замовники. На мій подив, чи не найпершими серед них були відомі агенції. Разом з агентами «Ґрімбл» я розслідувала справу Вбивць із Мелроуз-Плейс, із компанією «Аткінс і Армстронґ» — справу Примарного Кота з Кромвель-Сквер. Кілька разів мене запрошувала навіть така впливова агенція, як «Ротвел», і хай там що міг наговорити про мене Фарнебі, я знала, що вони ще не раз звернуться до мене.

Так, я процвітала. Процвітала на самоті.

Чи турбувала мене ця самота? Правду кажучи, ні. Здебільшого я почувалась чудово.

Клопоту мені вистачало. Ніхто не міг би сказати, що за цей час я мало про що дізналась і мало з ким бачилась — щоправда, на жаль, це були головним чином мерці: лише за минулий тиждень мені довелось побачити й привид хлопчика на гойдалці, й кістяк нареченого, що сидів у церкві, й кондуктора, що летів услід за своїм автобусом, і двох розчавлених робітників, і примарного собаку, якого вела за собою вздовж Патні-Гай-стріт велика чорна Тінь, і безголового бібліотекаря, і валізу, в якій були сховані три Німби, два Мандрівні Вогні й Сірий Серпанок, і відтяту руку, що літала сама собою, й напівроздягненого сусіда... Сусід, до речі, виявився живий, хоч я, щиро кажучи, воліла, щоб було навпаки.

Так, ночі мені завжди випадали клопіткі, а от удень я частенько почувалася трохи спустошеною. Особливо на світанку, після щойно завершеного розслідування, коли я прямувала додому порожніми вулицями — натомлена, в синцях і подряпинах, передчуваючи тягар найближчих годин, які мені доведеться провести самій-одній. Я не могла навіть побалакати з черепом у склянці — вдень його дух найчастіше пропадав. Саме цієї пори я найдужче сумувала за своїми друзями.

Щоправда, сьогодні я простувала не додому. Принаймні поки що. Завдяки панові Фарнебі з його поганим гумором мені належало відвідати ще одне місце. Саме туди, до одного з наймоторошніших куточків Лондона, я несла Джерело, сховане в скрині з посрібленого скла. І то був аж ніяк не будинок із привидами.

Навпаки.

То було місце, де знищують привидів.

Великий лондонський столичний крематорій із знищення психологічних артефактів, загальновідомий як «Крематорій Фіттес», містився в східній — робітничій — частині Клер-кенвела. Він був заснований Марісою Фіттес — легендарною фундаторкою агенції «Фіттес» — більш ніж п’ятдесят років тому, коли стало зрозуміло, що заради безпеки пов’язані з привидами Джерела треба безжально знищувати. За тих давніх часів крематорій було розміщено на території колишньої взуттєвої фабрики, тобто просто-таки втиснуто між художніми майстернями й складом фабрики капелюхів. Тепер він займав аж два міські квартали — його будівлі височіли над околицею, мов цегляні храми, на яких замість хрестів стриміли високі тонкі димарі, з яких у бік річки й моря летів попіл. Так принаймні розраховували будівельники; насправді ж вітер частенько міняв свій напрям — і попіл тоді падав на сусідні квартали, запорошуючи перехожим пальта й капелюхи. Цей «клеркенвельський сніг», як його прозивали, не завдавав тамтешньому людові великих прикрощів.

Високі мури з залізними шпичаками оточували простір, куди щоранку під’їздили фургони, навантажені свіженькими, знайденими за останню ніч Джерелами. Крематорій, що будувався спочатку лише для потреб компанії «Фіттес», уже кілька десятиліть обслуговував чи не всі лондонські агенції. Тут була нейтральна територія. Шаленому суперництву між компаніями, що часом переростало в сварки — або навіть у сутички, — за цими мурами не було місця. Агенти здавали свої рапіри підстаркуватим сторожам біля входу — і ліпне після цього потрапляли до крематорію, де за їхньою поведінкою стежили похмурі охоронці, готові негайно припинити будь-який безлад.

Для тих, хто приходив сюди пішки, як я, діяв особливий вхід з боку Фарінґдон-Роуд. Я увійшла, здала сторожеві рапіру і попрямувала двором, викладеним кам’яними плитами, вздовж якого тяглись канави з протічною водою — додатковий захист від потойбічних явищ. Піднявшись короткими сходами і розсунувши двері з міцного посрібленого скла, я увійшла до просторої зали, наповненої залізом та лавандою. 1т працювали сім приймальників — кожен сидів в окремій кабінці, — які оглядали кожну річ, що її належало знищити. Це була свого роду зала очікування.

Проходячи порожньою цієї пори залою, я почула, як хтось окликнув мене на ім’я:

— Агов, Люсі! Що ти мені сьогодні принесла?

То був Гкрольд Мейлер, приймальник із четвертої кабінки, —худорлявий блідий юнак із навислими повіками й великими вузлуватими руками. Для своїх вісімнадцяти років він знав крематорій краще за багатьох своїх