Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Рада дивилася з балкону, як виводили з конюшні коней. Дівчина відразу відкинула думку знов спробувати спокусити Мерліна, так, як з ними до Леді Озера їхав Альбрехт. Раді подобалося товариство Альбрехта, але поруч із ним у неї плуталися думки і неможливо було сконцентруватися на ділі.

Зайшовши до кімнати, дівчина зняла з стільця плащ і, застебнувши фібулу, попрямувала до вхідних дверей. У передпокої вона її ледве  збив з ніг Альбрехт. Він в останню мить встиг відскочити убік.

- Що з тобою сьогодні? Ти де витаєш? – насупилась дівчина, відступаючи.

- Вибач! Не помітив тебе! - вибачився Альбрехт, і не затримуючись, побіг далі коридором.

- Я така вже непомітна! – хмикнула Рада.

Вийшовши надвір, дівчина обвела поглядом присутніх. Людей було небагато. Подивившись на охорону Великого герцога, Рада зрозуміла, що Альбрехт — це не головна проблема. Вона була надто наївною.

- Куди це Альбрехт помчав? – поцікавилася Рада, підійшовши до Мерліна

- Повернувся забрати подарунок для Леді Озера. Ми скоро вирушаємо – відповів Мерлін, погладжуючи гриву свого коня.

Рада кивнула, піднявшись у сідло.

– А чому Альбрехт їде з нами? – запитала вона.

Мерлін здивовано підняв броси.

– Він сам попросив! Тим паче ми завтра їдемо звідси! У мене за два тижні важлива зустріч! Потрібно підготуватись!

- А як же решта Елея Еланор Соррель Астра? – розгубилася Рада.

- Всьому свій час! У мене до тебе з Альбрехтом є пропозиція! Але поговоримо після! – відмахнувся Мерлін, сівши у сідло.

Тут із парадних дверей вийшов Альбрехт із якимось пакунком у руках.

- Ну що можемо їхати? – віддавши тому пакунок, від перевів погляд на Раду, винно посміхнувшись.

За ними слідом поїхало шестеро людей з їхньої особистої охорони. Як і в минулі рази, дорога до руїн зайняла п'ятнадцять хвилин.

З вчорашнього вечора там нічого не змінилося. Не було жодного натяку, що незабаром на цьому місці буде стояти школа. Мерлін направив коней до озера. Далі їм довелося йти пішки.

- Зачекайте. – Мерлін кивнув своїй охороні, а сам підійшов до Леді Озера.

На воді, біля самого берега, стояла світловолоса дівчина у світлому одязі, що наче струменіло по її тілу. Її анітрохи не налякали воїни, які прибули разом із Великим герцогом.

- Доброго дня, Нерісо! – наблизився до неї Мерлін. – Про, що ти хотіла зі мною поговорити?

- Я знаю дуже багато того, що тебе зацікавить! – посміхнулася дівчина, обвівши чоловіка оцінюючим поглядом. – Тільки ця розмова буде приватною. Якщо ти не проти?

– Якщо це так важливо. – погодився Мерлін.

- Так! – кивнула Нерісса. – Тут недалеко у лісі знаходився табір повстанців! Воїни Морла, коли на нього напали, майже все зруйнували! Зараз табір порожній! Рада, Альбрехте, сходіть туди! Може ви знайдете щось важливе!

Дівчина та хлопець засмучено перезирнулися – їм було цікаво, що розповідатиме Нерісса. Але їм довелося погодитись. Вони розуміли, що табір був лише приводом, щоб їх відіслати звідси.

Зітхнувши, Рада подивилася на ліс. Нині він виглядав особливо похмуро.

- З вами підуть четверо моїх охоронців! Вони допоможуть! - сказав Мерлін, кинувши погляд на своїх людей.

Цього разу зітхнув Альбрехт і подивився на ліс, який став ще похмурішим.

Попрощавшись на якийсь час з Мерліном і Нерісою, дівчина та хлопець пішли стежкою до лісу. Попереду та позаду йшли по двоє охоронців.

- Ці місця такі несхожі на ті, де я гуляла у своєму часі! - сказала Рада, обвівши поглядом сосни, що росли поряд.

Дівчина закинула голову  і раптом на думку прийшла чудова ідея.

- Скажи, а ці сосни будуть рости тут і через триста років?! Альбрехте, у тебе є ніж? – у очах дівчини спалахнув вогонь – Потім дивуватимешся! Давай!

Альбрехт простяг їй мисливський ножик, який майже завжди носив із собою.

- І що ти збираєшся робити? – поцікавився він.

– Я хочу залишити послання для себе! - усміхнулася вона.

Затиснувши ножа в одній руці, Рада на око виміряла висоту сосни, підстрибнула і зависла над землею.

- Леді Вольфрам, ви куди? – схаменувся охоронець.

- Я зараз! Не хвилюйтеся! - кинула Рада, і полетіла вгору; вона зараз дякувала собі, що не полінувалася та опанувала левітацію.

Схопившись рукою за гілку, дівчина наблизилася до сосни та приготувала ніж. Вона вже вигадала, що напише. Тримаючись за гілку про всяк випадок, Рада почала вирізати на стовбурі слова.

«Рада Вольфрам 4 листопада 1665 рік»

Кинувши погляд униз, дівчина побачила Альбрехта, який весь час дивився на неї. Вона не сумнівалася, що він зараз хвилюється, щоб вона не впала. Посміхнувшись, Рада написала нижче те, що їй хотілося зберегти у своїй пам'яті.

«Альбрехт Шліман, до зустрічі у ХХI столітті»

Дівчина посміхнулася, дивуючись своїм абсурдним написом. Згадавши, що на неї чекають на землі, почала спускатися.

- Якщо не секрет, що ти там робила? - приймаючи назад свій ніж, спитав Альбрехт.

- Нічого особливого! Написала своє ім'я та сьогоднішню дату!

Альбрехт не став це коментувати, посміхнувшись. Рада забула йому розповісти про ту приписку. Тепер, щоб про неї дізнатися, йому потрібно або самому лізти на дерево або дожити до двадцять першого століття. Дивлячись на нього, друге виглядало реальніше. Хоча це був лише жарт.

Коли вони побачили табір повстанців, про який говорила Нерісса, то веселий настрій вмить випарувався. Все, куди кидалося око, було зруйноване. На землі валялися уламки каркасу наметів, тент згорів під час пожежі.

- Отакої. – дівчина тихо вилаялася. – Що ми тут можемо знайти?

- Обійдіть табір, подивіться, може, щось цінне знайдете! - наказав Альбрехт охоронцям.

- Мені здається, це все марно! Тут же самі уламки! – Рада провела рукою у повітрі.

- Нерісса, мабуть, не хоче, щоб ми чули, про що вони говорять! - зітхнув Альбрехт, дивуючись своєї здогадливості. - Давай справді оглянемо все тут! Якщо спитає, буде що сказати!