Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Рада штовхнула носком черевика невеликий казанок, що валявся на землі. Він відкотився убік, брязнувши. Табір був великий, але меншим, ніж у Мерліна. Це вона помітила відразу.

- О, Радо, дивись! Там, здається, рештки великого намету! - вигукнув Альбрехт, показуючи пальцем на три палиці, на яких висіли розірвані шматки тенту.

Кинувши розглядати предмети, що валялися під ногами, Рада подивилася туди, куди він вказував. Це точно був намет ватажків повстання. Він зацікавив дівчину більше, ніж решта. Обійшовши Альбрехта, Рада перша підійшла до решток намету.

Тут також було все розкидано. Розтрощені меблі валялися на підлозі. Небагато залишалося цілим. Біля столу дівчина помітила якісь папери. Нахилившись, вона підняла їх. Це виявилися залишки картки. Струснувши з неї землю, Рада почала розглядати намальоване. Деякі місця на карті були обведені кружечками.  Рада не розуміла, що це таке. Тому вирішила взяти із собою.

Іншим обгорілим аркушем, що попався під руку, став якийсь документ. За уривками фраз, що залишилися цілі після пожежі, вона дійшла висновку, що це теж щось важливе. Кому воно належало було не зрозуміло. Але підписано ініціалами: Е.Л., Д.В., К.В., Х.Ф.

Передавши знахідку Альбрехту, Рада пішла далі розглядати залишки розкоші. Перебуваючи тут, дівчина постійно відчувала неприємний запах ельфейс-орків. Вона пам'ятала його ще з полону на кораблі. Тому їй було незатишно.

Заклавши руки за спину, чарівниця пройшла до відкритих порожніх скринь. Після зникнення ватажків золото, що було в них, пограбували.

Раптом пролунав хрускіт, і жердина, яка підпирала намет, переломившись навпіл, звалилася. Разом з ним і все інше, що залишилося від намету.

Рада ахнула, завмерши. Альбрехт блискавично вихопив чарівну паличку та начарував заклинання.

- Гелада! – скрикнув він, перш ніж жердина встигла впасти на Раду.

Магія відхилила жердину назад, і вона впала в інший бік, піднявши стовп пилу.

- Схоже, тут не зовсім безпечно! – відкашлявшись, Рада вдячно подивилася на свого рятівника. - Дякую! Ти, мабуть, мій ангел-охоронець! - усміхнулася вона, поплескавши друга по плечу.

Тепер, коли нічого вже над ними не було, сонячне проміння проникало всюди. Сонячний промінь відбив якийсь золотий предмет на землі. Рада була змушена примружитися.

Нахилившись, дівчина підняла позолочений кулон у формі краплі. Стерши  шар сажі вона побачила надпис «4 листопада». Рада дуже здивувалась, адже сьогодні було четверте листопада.

Якесь дуже дивне почуття їй навіяла ця річ. Дівчині раптом здалося, що вона десь його бачила. Піднявши кулон до очей, Рада подивилася на нього. І тільки вона це зробила, ще один сонячний промінь відбився від поверхні кулона, змушуючи її знову прикрити очі. І тільки тоді вона помітила, що це кулон із таємницею. Перевернувши, вона підробила нігтем засув і розкрила його.

На двох половинках були фотографії ще дуже молодих чоловіка та жінки. Рада здивовано глипнула не вірячи своїм очам. З однієї фотографії на неї дивилася мати. Рада втратила дар мови, не в змозі відвести погляду від щасливих обличь. Катана Вольфрам була у фіолетовому жилеті поверх білої блузки. Рада не знала, що її мати була старостою у школі.

Сумніву бути не могло: з фотографій дивилися її батьки.

Зітхнувши, Рада закрила кулон і притиснула його до серця. Вона не дуже розуміла, як кулон матері опинився тут. Вона точно згадала, що бачила його на ній у день їхньої першої зустрічі. Знову подивившись на кулон, Рада помітила на звороті ще один напис: «З днем народження, кохана».

Відкривши застібку, Рада одягла кулон на шию. На очі раптом накотилися сльози. Міцно замружившись, дівчина спробувала стримати потік сліз. Четвертого листопада було день народження в її матері Катани. Цю дату вона завжди пам'ятала. Ще тітка Мері розповідала їй про неї.

Видавши притлумлений крик, Рада побігла у напрямку берега.

- Рада, ти куди? - крикнув услід Альбрехт і побіг за нею. Що б вона не знайшла це було серйозно. Рада не часто піддавалася емоціям.

– Вона була тут! Я маю це з'ясувати! – не зупиняючись, крикнула вона.

- Хто вона? - не відстаючи спитав Альбрехт.

- Мама!

Альбрехт відкрив рота, щоб поставити ще одне запитання та осікся. Мама? Це ж неможливо! Чи можливо?

Рада стрімголов бігла стежкою, що вела до місця, де стояли пришвартовані кораблі. Трава майже вся була залита червоно-зеленою кров'ю. А осторонь лежали трупи ельфейс-орків, які ніхто не збирався прибирати.

«Дуже романтичне місце». -Альбрехт хмикнув.

За червоними слідами крові він зрозумів що тут загинули й люди. Тільки ось де їхні тіла? Чому цих монстрів не поховали? Можливо, вони були лише монстрами… Альбрехту було не зрозуміти, як можна взяти в союзники тих, хто будь-якої миті міг тебе розірвати на шматки.

Рада відсахнулася від трупів і підбігла до берега. Вода була на кілька метрів нижче, ніж у її часі. Тоді вона доходила до трави, не залишаючи смуги з глини.

"Не може бути! Ти була тут! Нещодавно!" - дівчина метнулася поглядом до небокраю, жадібно шукаючи відповіді.

- Мама! Ти де?! – скільки вистачило голосу закричала Рада. – Я знаю, що ти тут була!