Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

доброю і проходила через поля, які годували столицю, тепер бурі й спустілі. Небо було спокійне й молочно-біле, стояла погода. Опівдні ми зупинилися біля Елтема пообідати, а потім швидко перетнули Північні схили, і перед нами, аж до туманного горизонту, простягнувся старезний ліс Вілду — поміж голими кронами дерев виднілися вкраплення ялин і сосен.

Дорога звузилася, тепер вона йшла між крутими лісистими схилами, густо всипана опалим листям, невеликі стежки відбігали до віддалених селищ. Повз нас проїхав лише один випадковий возій. Надвечір ми добралися до маленького торгового містечка Тонбрідж і повернули на південь. Ми були насторожі, остерігаючись грабіжників, та все, що побачили, — це стадо оленів, які паслися вздовж догори. Коли ми повернули за ріг, дурні створіння видерлися на схил і зникли в лісі.

Западали сутінки, коли з-за дерев почувся церковний дзвін. Зробивши ще один поворот, ми опинилися на єдиній вуличці села, убогому поселенні з хатами під соломою, але з красивою норманською церквою, а поруч із нею — заїздом. Усі вікна церкви були заставлені свічками, крізь вітражі пробивалося яскраве сяйво. Дзвін дзвонив безперестанку.

— Служба за всіх померлих, — зауважив Марк.

— Так, усе село молитиметься в церкві, щоб випросити полегшення померлим у чистилищі.

Ми повільно їхали вулицею, маленькі білоголові дітлахи підозріло визирали з дверей. Дорослих зустрічалося небагато. З відчинених дверей церкви до нас долинали літургійні наспіви.

За тих часів День усіх померлих був одним із найбільших свят у календарі. У кожній церкві парафіяни збиралися, щоб послухати месу і помолитися за рідних і друзів, допомогти їм визволитися з чистилища. Церемонію вже позбавили королівської влади, і невдовзі вона стане забороненою. Дехто казав, що це жорстоко — відбирати в людей розраду поминання. Але, безсумнівно, набагато краще усвідомлювати, що твої рідні, згідно з Божою волею, перебувають у раю або в пеклі, аніж вірити, що вони в чистилищі, — місці, де муки й біль терпітимуть віками.

Ми силувано спішилися біля заїзду і прив’язали коней до огорожі. Будівля — як усі інші, тільки більша; подекуди болото і лоза з тиньком пообсипалися, високий солом’яний дах опускався до вікон першого поверху.

Усередині вогнище горіло в круглій решітці посередині підлоги, як за давніх часів. Стільки диму наповнювало кімнату, скільки й виходило через круглий димар нагорі. Кілька бородатих старожилів, що грали в кості, зацікавлено поглядали на нас із напівмороку. До нас підійшов товстун у фартуху, гострим поглядом оцінивши наші дорогі хутра. Я запитав про нічліг і вечерю, і він запропонував нам одне і друге за шість пенсів. Ледве розбираючи його сильний, гортанний акцент, я зумів збити ціну до чотирьох. Перепитавши дорогу до Скарнсі, замовив теплий ель і сів біля вогнища, тим часом Марк вийшов пригледіти за кіньми.

Я зрадів, коли він повернувся, бо втомився від того, що на мене витріщалася групка старих. Я кивнув їм, але вони відвернулися.

— Які суворі погляди в цієї компанії, — прошепотів Марк.

— Не часто вони бачать мандрівників. І, поза сумнівами, місцеві вірять, що горбані приносять нещастя. Ой, так думає більшість людей. Не раз зауважував, як чоловіки хрестилися, коли я підходив, хоч на мені гарний одяг.

На вечерю нам подали жирну тушковану баранину з міцним елем. Баран, поскаржився Марк, мертвий віддавна. Поки ми їли, до таверни увійшла групка сільських жителів, усі в найкращому одязі; святкова служба вочевидь закінчилася. Вони сиділи разом, перемовляючись серйозними голосами. Час від часу місцеві озиралися на нас, і ми побачили ще більше допитливих поглядів і неприязних облич.

Я зауважив, що трьох чоловіків у далекому кутку селяни неначе також ігнорували. Вони були грубими на вигляд, з пошарпаним одягом і неохайними бородами. Я бачив, як вони розглядають нас; не витріщаючись відкрито, як селяни, а кидаючи косі погляди.

— Бачите цього високого хлопця? — прошепотів Марк.

— Клянуся, що це лахміття з монашої ризи.

Найбільший чоловік, потворний велетень зі зламаним носом, був одягнений в обірваний одяг із товстої чорної шерсті, і я справді побачив на його спині бенедиктинський каптур. Хазяїн, єдиний, хто поводився ввічливо з нами, підійшов, щоб знову наповнити келихи.

— Скажіть мені, — тихо запитав я, — хто ці троє?

Він буркнув.

— Лобурі з монастиря, ліквідованого минулого року. Знаєте, що зараз діється, сер. Король каже, що невеликі монастирі мають розігнати, і монахам дають інші місця, але служок виганяють на вулицю, жебракувати. Оці хлопці тиняються тут останній рік — для них немає роботи. Бачите того худого, йому вже відрізали вуха. Стережіться їх.

Я озирнувся і побачив, що в одного з них, високого худорлявого хлопця зі світлим скуйовдженим волоссям, не було вух, лише дірки зі шрамами навколо, — штраф за фальшування. Безсумнівно, він узявся з якимись місцевими карбувати монети і виготовляти погані підробки із золота.

— Ви їх сюди впускаєте, — сказав я.

Він забурчав.

— Не їхня провина, що їх викинули. Їх та сотень інших.

Тоді, відчувши, що, можливо, сказав забагато, хазяїн поспіхом відійшов.

— Мені здається, саме час іти відпочити, — сказав я, узявши свічку зі столу.

Марк кивнув, ми допили свій ель і попрямували до сходів. Коли ми проходили повз монастирських служок, мій плащ випадково торкнувся одягу велетня.

— Тепер тобі не пощастить, Едвіне, — голосно сказав один із них. — Мусиш торкнутися гнома, щоб повернути собі удачу.

Вони пирснули зі сміху. Я відчув, як Марк обернувся і поклав мою руку на свою.

— Ні, — шепнув я. — Не переймайся. Ходімо нагору!

Я злегка підштовхнув його вгору хиткими дерев’яними сходами до кімнати під солом’яним дахом, де наші торби лежали на низеньких ліжках, а безліч щурів розбіглося, зачувши кроки. Ми сіли й скинули чоботи. Марк був сердитий.

— Чому ми мусимо терпіти образи цих селюків?

— Ми серед неприязного населення. Жителі долини Вілд усе ще папісти, священник у цій церкві, ймовірно, щонеділі каже їм молитися за смерть короля і повернення Папи.

— Я думав, що ви раніше не бували в цих краях.

Марк простягнув ноги до широкої металевої труби димоходу, що тягнулася через центр кімнати до даху, — єдиного джерела тепла.

— Постараємося не замерзнути. Я не бував тут, але після повстання розвідники лорда Кромвеля надсилали звіти з кожного графства. У мене в торбі є копії.

Він обернувся до мене.

— Чи це іноді не втомлює? Завжди потрібно думати, коли розмовляєш із незнайомцем, щоб нічого не зірвалося з язика, бо ворог оберне твої слова на зраду. Раніше такого не було.

— Зараз найгірші часи. Проте все зміниться на краще.

— Коли всі монастирі закриють?

— Так. Тому що Реформі нарешті нічого не загрожуватиме. І тому, що тоді