Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

— Після того як люди з Палати візьмуть свою частку, чи вистачить навіть на те, щоб купити цим мужлаям унизу нові плащі?

— Вистачить, Марку. — Я говорив щиро. — Великі монастирі мають незліченні багатства. І що вони дають бідним, незважаючи на їхній обов’язок доброчинності? Колись у Лічфілді я бачив натовпи знедолених, що обступали ворота монастиря в дні милостині, дітей в лахмітті, що штовхаються і копаються за кілька фартингів, які їм простягають крізь ґрати. У ті дні мені було соромно йти до школи. Отака це була школа. Ну а тепер кожна парафія матиме добрі школи, і вони утримуватимуться з королівської казни.

Він нічого не сказав, лише запитливо підвів брови.

— Заради Бога, Марку, — кинув я, раптом роздратований його скептицизмом. — Забери ноги від комина. Вони смердять гірше за вівцю.

Він ліг на ліжко, упершись поглядом у солом’яне склепіння даху.

— Я дуже сподіваюся, що ви маєте рацію, сер. Але робота в Палаті змусила мене засумніватися в доброчинності людей.

— У нерозкаяній масі є закваска благочестя. Вона робить свою справу, повільно. І лорд Кромвель є її частиною, попри всю його жорсткість. Повір, — лагідно додав я.

Але навіть говорячи це, згадав похмуру втіху лорда Кромвеля, коли він казав, що спалить священника разом із його ідолами, і знову побачив, як він трясе ту скриньку з дитячим черепом.

— Віра рухає гори? — за хвилю спитав Марк.

— Божі цвяхи, — гаркнув я, — раніше молоді були ідеалістами, а старі — циніками, тепер же навпаки. Я надто втомився, щоб далі сперечатися. На добраніч.

Я почав роздягатися; неохоче, бо не люблю, щоб люди бачили мою недугу. Але Марк, з властивою йому делікатністю, повернувся спиною, поки ми роздягались і надягали на себе нічні сорочки. Утомлено я заліз на своє провисле ліжко і погасив свічку. Проказав молитви. Однак ще довго лежав у темряві без сну, прислухаючись до рівного дихання Марка і метушні щурів у соломі, які повернулися в центр кімнати, до комина, де було найтепліше.

Як завжди, я не сприйняв цього всерйоз, але погляди, які селяни кидали на мій горб, і зауваження абатського лобуря завдали мені болю. Він жалюгідно вселився у мої нутрощі, пригнітивши попереднє піднесення. Усе життя я намагався відмахуватися від таких образ, хоча в юності мені часто хотілося лютувати і кричати. Я бачив багато калік, чиї душі були так само скручені, як і тіла, через тягар образ і глузування, яких вони зазнавали; які дивилися на світ з-під насуплених брів й оберталися зі зневажливою лайкою на адресу дітей, що кричали їм услід на вулицях. Краще було спробувати не звертати на це уваги, жити життям, яке допускав Господь.

Проте пам’ятав один випадок, коли це було неможливо. То була мить, яка визначила мою долю. Мені було п’ятнадцять, я навчався в катедральній школі в Лічфілді. Як старшого учня, моїм обов’язком було відвідувати недільну літургію, а іноді й прислуговувати. Літургія здавалася мені прекрасною подією після довгого тижня, проведеного за книгами в намаганнях зрозуміти грецьку і латину, яку нам поганенько викладав брат Ендрю, товстий катедральний монах, охочий випити.

Собор був яскраво освітлений, свічки мерехтіли перед вівтарем, статуями і прекрасно розписаною хресною перегородкою. Я більше любив ті дні, коли не прислуговував священнику, а сидів із громадою. За перегородкою священник промовляв месу латиною, яку я розумів, його слова відлунювали, коли громада відповідала.

Тепер, коли традиційну месу вже давно не служать, важко передати відчуття втаємниченості, яке вона викликала: пахощі ладану, натхненні латинські вірші, передзвін дзвонів, коли хліб і вино урочисто підносились і, як вірили всі, перетворювалися в устах священника на справжнє тіло і кров Ісуса Христа.

Останній рік мою душу дедалі більше переповнював релігійний запал. Спостерігаючи за обличчями пастви, спокійними й шанобливими, я бачив Церкву як велику спільноту, що об’єднує живих і мертвих, хоча б на кілька годин перетворюючи людей на слухняну отару Великого Пастиря. Я відчував себе покликаним служити цій отарі; і, як священник, міг би стати провідником для своїх побратимів, заслужити їхню повагу.

Брат Ендрю невдовзі звільнив мене від ілюзій. Тремтячи від важливості того, що хотів йому сказати, я шукав нагоду порозмовляти з ним у його маленькому кабінеті за шкільною кімнатою. Був кінець дня, і брат Ендрю сидів за столом, вивчаючи пергамент, його очі почервоніли, чорний габіт заплямлений чорнилом та їжею. Запинаючись, я розповів йому, що вірю у своє покликання і сподіваюся стати новіцієм, щоб згодом висвятитися.

Я очікував, що він запитає мене про мою віру, та він лише зневажливо підняв пухку руку.

— Хлопче, — сказав він, — ти ніколи не зможеш стати священником. Невже ти цього не розумієш? Не варто гаяти мого часу на таку розмову.

Його сиві брови з досади зсунулися.

Він не голився; біла щетина стирчала, мов іній, на його товстих червоних щоках.

— Але я не розумію, брате. Чому ні?

Він зітхнув, обдавши моє обличчя запахом перегару.

— Дорогий Шардлейку, ти знаєш із Книги Буття, що Бог створив нас за своїм образом, чи не так?

— Звісно, брате.

— Щоб служити Церкві, ти повинен бути схожим із цим образом. Кожен, хто має видиму хворобу, навіть всохлу кінцівку, не кажучи вже про такого великого кривого горба, як у тебе, не може бути священником. Як ти зможеш стати посередником між звичайними грішними людьми і величчю Бога, коли твоя форма набагато гірша за їхню?

Я відчув, мовби раптом мене скував лід.

— Так неправильно. Це жорстоко.

Обличчя брата Ендрю почервоніло.

— Хлопче, — закричав він, — ти сумніваєшся у вченні Святої Церкви, з давніх-давен? Ти прийшов до мене і просиш бути висвяченим на священника! Якого священника, єретика-лоларда?

Я подивився на нього — на його брудний, заплямований їжею габіт, його щетинисте обличчя, червоне і насуплене.

— Отже, я мушу бути схожим на вас, так? — вибухнув я, перш ніж подумав.

З ревом він зірвався на ноги і вліпив мені у вухо.

— Ти маленький горбатий грубіяне, геть звідси!

Я вибіг із кімнати, голова дзвеніла. Він був надто огрядний, щоб мене переслідувати (наступного року він помер від приступу), і я вискочив із собору та пошкутильгав додому темними провулками, принижений. Неподалік від свого дому присів на перелаз і подивився на захід сонця: зелене буяння весни немовби насміхалося з мене. Якщо Церква мене не прийме, мені нікуди буде йти, я був самотній.

І раптом, коли я сидів у сутінках, Христос