Читати книгу - "Наречена в чужому ліжку, Нонна Задніпряна"

Міла зробила ковток.

– Принаймні маю гарний смак.

– Що ви сказали? – Андрій поставив келих на стіл, здивовано дивлячись на Мілу.

– Я обрала дуже впливового чоловіка, хоч він і покидьок.

Андрій прочистив горло.

– Покидьок? Чому ж я покидьок? Бо звернув увагу на гарну жінку?

– Ні. Бо ввічливо пішли зранку. Тому що звабили мене, коли я була... не в собі.

– Нічого подібного, – він похитав головою.

– Тоді чому я нічого не пам'ятаю?

Він подався вперед і пильно глянув на неї.

– Не маю жодного уявлення. Можливо, ви маєте проблеми… зі здоров'ям? Га?

– Ні! – Міла кинула на нього гнівний погляд. – Поясніть мені, чому ви тут маєте такий вплив? На борту всі знають ваше ім'я, починаючи від моряків і закінчуючи стюардами.

– Бо я маю тут роботу. Це все. Більше я нічого не можу сказати. І нам не слід пхати носа в особисте життя один одного.

– Ну звичайно ж! – Скипіла Міла. – Але ви, принаймні, могли б і відчути хоч якусь провину за вчинене.

Андрій похмуро сказав:

– Для того, щоб танцювати танго, потрібні дві людини.

Міла зробила маленький ковток вина.

– І до чого ми дотанцювалися? – Вона відразу ж пожалкувала про слова, що вирвалися в неї.

На щастя, з'явився стюард, який поставив перед ними тарілки із гарячим супом.

Андрій взяв ложку, зачерпнув супу й відправив ложку до рота.

Міла спостерігала за його обличчям. Він навіть не поцікавився, який суп їм подали.

– Ну і як?

– Що “як"? – Андрій підвів на неї здивований погляд.

– Який це суп?

Він знизав плечима.

– Не знаю. Смачний, як на мене.

Міла кинула погляд на стюарда.

– Це спаржа, протерта з цвітною капустою, – з неприхованою гордістю пояснив стюард.

Андрій здивовано підняв брови і знизав плечима.

Такий як всі чоловіки… Йому байдуже, який суп він їсть. Йому не цікаво, хто вона та які будуть наслідки того, що він зробив із нею. Намагаючись подолати огиду, яку викликав у неї Андрій, Міла піднесла до рота ложку. Одну, другу... Розламавши шматок хліба, вона впилася в нього зубами. Захоплена поглинанням  їжі, вона намагалася не звертати уваги на біль у горлі.

– Схоже, що ви давно не їли.

Вона подивилася на Андрія.

Його ложка лежала у тарілці із супом. Він спостерігав, як Міла їсть.

Вона перевела погляд на тарілку.

– Сьогодні вранці я отримала страшний шок та червону троянду. І те, й інше було, на жаль, абсолютно неїстівне.

Андрій голосно кашлянув і знову взявся за ложку. Він знов уникав її погляду і, здавалося, був зайнятий лише супом.

– Приємний нюанс, – Міла підвела голову і пильно подивилася на нього. – Червона троянда. Дуже романтично. – у неї перехопило подих. – Я мало не подумала, що у вас є серце.

Офіціант приніс головну страву і, обслуговуючи їх, здавалося, не помічав, як вони обмінюються шпильками. Аромат гарячого омара поплив повітрям, викликаючи у Міли змішані почуття. Тільки один раз – із Ростиславом, вона їла омарів. Міла розглядала овочевий салат, який прикрашав омара з одного боку панцира. Що подумає Ростислав про її раптове зникнення?

– Ви добре почуваєтеся? – У голосі Андрія несподівано пролунали теплота та ніжність.

Міла кивнула і струсила з себе сумний настрій.

– Отже, які у вас плани щодо мене? – Вона підчепила виделкою салат, намагаючись не помічати, що в неї трохи тремтить рука. – Мені доведеться провести наступні три дні на камбузі і спати на підлозі в якомусь куточку, чи ви виявите великодушність, яка нарешті відповідатиме поведінці джентльмена?

– Ну, якщо ви оцінюєте ситуацію, що склалася, саме таким чином... Гаразд, можете думати, що я вам дещо винен.

Вона підняла брови.

– Подивимося, що мені вдасться зробити, – промовив він, продовжуючи їсти.

– Дякую вам. Вашій мамі було б приємно дізнатися, що їй вдалося виховати у вас деяку подобу совісті, хоча пробудити її виявилося не так вже й легко.

– Будьте ласкаві, дайте моїй мамі спокій.

Міла підібрала губи.

– Сім'я – ваше хворе місце, так? Може, поговоримо про неї? – Вона помовчала, дивлячись, як Андрій розправляється з омаром. – Вони в розлученні, чи не так?

– Ні. Нічого подібного, – ображено сказав Андрій. – Батьки щасливо мешкають разом вже сорок років.

У її батьків, здавалося, теж було щасливе подружнє життя, але, коли Мілі виповнилося вісімнадцять років, вони роз'їхалися і незабаром розлучилися.

– І вони ще щасливі?

– Так, – він поклав руку на стіл. – Послухайте, я ж сказав, що не збираюся обговорювати з вами моє особисте життя.

– Прекрасно! Тоді я не розповім вам про свою. – Вона взяла ще салат. – Можливо, ви просто почуваєтесь невпевнено.

– Чому ж?

– Тому що думаєте, ніби члени моєї родини, можливо, зробили успішнішу кар'єру, ніж ви; вони мають більш високий коефіцієнт розумового розвитку, а соціальне становище – набагато вище, ніж ваше. – Міла підняла підборіддя. Вона може з чистою совістю говорити так про свою сім'ю. Її батьки процвітають, але вони трудоголіки й перфекціоністи, а час, який вони проводять разом, заздалегідь спланований і для більшої ефективності – зведений до мінімуму.

Андрій впіймав її погляд.

– Я не думаю, що все перераховане вами є найважливішим. Вони щасливі?

Міла з перебільшеною увагою зайнялася їжею. Взявши келих, вона зробила великий ковток. Ні, вони не щасливі. Але хто щасливий? Випадковий перехожий на вулиці в ейфорії, причиною якої є алкоголь чи щось ще? Мати з новонародженим немовлям на руках, яка ще не зіткнулася з реальністю життя? Людина, яка знайшла надію і зрозуміла, що сама вона анітрохи не змінилася?

Вона зупинила себе. Так вважають усі батьки, але не вона. Те, що її виховувала подружня пара з докторськими ступенями з математики та природничих наук, не дало їй жодних переваг, хоч би що вони там не казали. Так, вони мають гроші, положення у суспільстві та цікаву роботу, але в житті має бути щось ще.