Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

Вероніка

Богдан довів мене до метро, і ми попрощалися. Я попрямувала до сходів, і протяг вдарив в обличчя, неприємно запахло гудроном. Посмішка сповзла з мого обличчя — раптом накотила зимова туга. Така, що серце в грудях стислося. Гуляючи з Богданом, я не могла розслабитися. Постійно чекала від нього якоїсь гидоти. Адже йому довелося мене проводжати, замість веселитися з друзями. Та, на диво, він поводився, як справжній джентельмен. 

Я спустилася на багатолюдну платформу. Студенти, бубульки, старшокласники чекали потяга і відігрівалися від грудневих морозів. А я так хвилювалася, що зовсім не змерзла. Навпаки відчувала жар у всьому тілі. Я зняла шапку і рукавички, щоб освіжити спітніле чоло. Підійшла до краю платформи і вдивлялася у чорну пащу тунелю, звідки мав прибути потяг. У цей момент позаду мене хтось безшумно підійшов і заплющив широкими теплими долонями мої очі. Від несподіванки я здригнулася.

- Ви хто? - вигукнула я злякано.

- Не впізнаєш? - пролунав чоловічий голос над моїм вухом. Дуже приємний, але незнайомий. Я злякалася ще більше.

- Ні! Прибери руки! - веліла я.

— Що, правда, не впізнаєш? — весело спитав голос. — Ну, здогадайся! Даю тобі три спроби!

— Прибери негайно граблі, бо зараз закричу!

Він нарешті відійшов убік, і я повернулася, готова захищатися.

— Ніко, ти чого на людей кидаєшся, — широко посміхаючись спитав Ігор, хлопець із сусіднього парадного. Постійний супутник дитячих забавок і винуватець моїх збитих колін.

— Ігор, — зраділа я, — оце так зустріч! Ти приїхав на канікули?

— Нєа, зовсім повернувся.

Я неабияк здивувалася. Навчатися в краківському університеті була його заповітна мрія, до якої він наполегливо йшов весь час, що я його знаю. Що сталося, щоб вступивши в омріяний виш, Ігор покинув його?

— Що сталося? — спитала я перекрикуючи потяг, що наближався. 

Ми зайшли у вагон і зручно вмостилися на останньому сидінні. 

— Зов крові, — невесело всміхнувся хлопець, — не витримав на чужині.

— Треба ж таке, — здивувалася я, — але Краків недалеко. Можна було приїздити на канікули.

— Насправді є інша причина. Тобто була, — Ігор відвернувся і насупився.

— Хочеш розказати?

— Пам’ятаєш дівчину, з якою я зустрічався?

 Я кивнула, хоча пам’ятала її дуже смутно. Він нас не знайомив. Та і останній рік у школі я була зайнята підготовкою до вступу, тож взагалі нічого навколо себе не помічала. А з Ігорем ми мало спілкувалися. Обидва виросли, інтереси в нас змінилися.

— Ми зустрічалися майже рік. Коли я поїхав у Краків, то стосунки почали псуватися. Ми постійно зв’язувалися по скайпу, але вона чомусь думала, що я її забуду. Що тут купа дівчат у гуртожитку і таке інше. Влаштовувала мені істерики мало не щодня. Ну я і перевівся в Шеву, щоб бути з нею поруч.

— Ну ти і придурок, — вирвалося в мене. — Вибач, вле це дійсно так. Покинути навчання у престижному виші заради дівчини. Якщо вона кохає, то мала б довіряти тобі.

— Та я не ображаюся. Ти права, я дійсно придурок, бо вона мене кинула.

— Що? — Я не вірила своїм вухам. -- Що за мексиканські пристрасті?

— Так. Друзі мені казали, що вона погулює, а я не вірив. Ось минулого тижня переконався на власні очі. Отакі-то справи.

— Навіть не знаю, що сказати, — мало не плакала я. Мені було так шкода друга. Як можна було зрадити такго чудового хлопця? Ігор дуже привабливий:високий, широкоплечий, але не перекачений, як зараз модно у хлопців. Такий собі спортивний тип фігури. Сірі очі, кучеряве волосся. Що ще требе?

— Вибач, що влізла в особисте, — пробурмотіла я. Не знаю, що казати в таких ситуаціях.— Сподіваюся, він її теж покине.

— Я не такий кровожерливий, як ти, і не бажаю їй зла, — посміхнувся Ігор. -- Хоча приємного мало.

— Не засмучуйся, — обняла я друга за плечі. — Ти ще знайдеш справжнє кохання. Шкода, що з універом пролетів.

— Нічого. В нас теж хорошу освіту можна отримати. Було б бажання. 

Нарешті ми вийшли з метро. На вулиці стало геть темно. У повітрі стояв запах вогнища і ялинок. 

Розмовляючи, ми дісталися житлового комплексу, в якому знаходилася моя квартира. Розлучатися з Ігорем та повертатися додому не хотілося. Ми стали біля дороги, поряд із парковкою, і знову забалакалися. Згадували дитинство, сміялися зі своїх нескінченних витівок. Поряд з Ігорем було тепло та спокійно. Я ніби поринула в атмосферу дитинства.

Ми неспішно пішли хідником до парадного, і, незважаючи на те, що ноги вже гули, я не хотіла зізнаватися, що втомилася — хотіла провести з Ігорем якомога більше часу. Він так змінився, змужнів, але час від часу з’являлися знайомі з дитинства риси. Ми балакали про все на світі, сміялися і взагалі обидва почувалися вільно. Наче й не було довгих місяців розставання.

Дійшовши до будинку, здавалося, що вже обговорили все, що можна. Між нами запала комфортна тиша.

— Мені час іти, — вирішила попращатися першою.