read-books.club » Сучасний любовний роман » Ти мене не знаєш, Юлія Феліз 📚 - Українською

Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

30
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ти мене не знаєш" автора Юлія Феліз. Жанр книги: Сучасний любовний роман. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Ти мене не знаєш, Юлія Феліз» була написана автором - Юлія Феліз, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Сучасний любовний роман".
Поділитися книгою "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз" в соціальних мережах: 
БУКТРЕЙЛЕР! Зустріч з колишнім однокласником була небажана, але неминуча, адже він, як і я, залишився навчатися в Києві. В школі я здобула чудову навичку -- пересуватися містом так, щоб наші з Ковальчуком шляхи не перетиналися. Мені це чудово вдавалося досить тривалий час, але перед зимовими святами всі дороги ведуть на Контрактову площу. Тут я зустрілася з людиною, яка поділить моє життя на "до" та "після". Чи готова я до змін?

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 90
Перейти на сторінку:
Глава 1

Вероніка

Я стояла перед дзеркалом і вдивлялася в дівчину, яку навряд чи впізнають старі друзі, адже я сама її ледве впізнаю. Чорна спідниця і біла блузка — мої постійні супутники протягом усього навчання в школі безформенною купкою валялися біля ліжка. Я так звикла, що мене сприймають як зразкову ученицю, ввічливу сусідку та виховану дочку, що навчилася отримувати задоволення прикидаючись. Я ніколи не доставляла клопоту ні батькам, ні вчителям. Починаючи з п’ятого класу і до випускного була незмінною ведучою шкільних свят. І весь цей час я намагалася позбутися цього почесного обов’язку, та статус дочки директорки не давав таких привілей. Я робила все, що від мене вимагали і так добре, як від мене чекали. Люди часто роблять помилку, судячи виключно за зовнішнім виглядом, забуваючи спитати, а що всередині?. Наще життя — це гра, де кожен із нас змушений грати роль.

 Невпевненість у собі поглинає багатьох підлітків, особливо таких, які змушені прикидатися. Я обмежила себе рамками, які мені не підходили. Я поводилася так, щоб подобатися іншим.  Приховувала свої музичні смаки та інтереси, дозволяла собі бути справжньою лише  вдома, у безпеці своєї спальні. Це було огидно. На щастя, це в минулому. Повірити не можу, що я студентка. Колись це була мрія, а тепер реальність. Разом зі зміною статусу я отримала безліч переваг. Один із головних — звільнення від тотального батьківського контролю. Нарешті я досягла віку, коли мені дозволили самій нести відповідальність за свої вчинки.

Затягуючи чорно-білу фланелеву сорочку на талії, я наказую собі не боятися. Замість вишуканих білих ботильйонів на підборах, які я носила раніше, взуваю червоні Converse з бризками відбілювача і чорний пуховик — oversized, який повністю приховує мою фігуру. Я дотримуюся свого невимушеного стилю, не обтяженого необхідністю слідувати останнім тенденціям моди.

 Трохи хвилююся, коли наближаюся до входу на площу, не впевнена, чи мої долоні липкі від поту, чи то конденсат з упаковки морозива. За барвистими прапорами і “чортовим” колесом стоїть неймовірний галас - сміх, дзижчання дитячіх автомобілів, гучна музика та навіть гітара. Ця какафонія звуків — обов’язковий атрибут недільної Контрактової площі. 

Я поспішала на зустріч з подругами. Ми домовилися погуляти в улюбленому місці Києва, коли всі з’їдуться на канікули після першої сесії. З нашої компанії тільки я залишилася в Києві. Решта роз’їхалися навчатися хто куди. Жахлива думка, як блискавка, прострілює мозок: а що, коли наша дружба вже не буде такою міцною, як раніше? Частина мене відкидає цю думку як безглузду. Я боролася з нею весь той час, поки не бачилася з подругами. Я знаю цих дівчат з дитинства. Ми разом дорослішали, переживали перший досвід спілкування з хлопцями, експеременти із зачісками і кольором волосся. Вони залишилися моїми подругами, незалежно від одягу чи вподобань. І те, що в мені відбулися зовнішні зміни, не означає, що я стала іншою людиною. Справжні друзі не повинні перейматися тим, як ти вдягаєшся чи яка музика тобі подобається.

Проте тінь сумнівів залишається - невпевненість у собі, страх перед невідомим. Це відлуння шкільного минулого, яке навчило мене вписуватися в рамки, нав’язані суспільством. Щоб не бути ізгоєм, я не повинна була виділятися із маси красивих та успішних ліцеїстів. Какофонія продовжує звучати в моїй голові. Страх гризе, викрадаючи фрагменти моєї ідентичності щоразу, коли хтось насміхався з музичного гурту, яким я потай захоплювалася, або висміював моє нестандартне вбрання.

Так, ніби шкільна драма має значення тепер, коли вона закінчилася. Навчання в Могилянці показало, наскільки це все неважливе. З’явилися нові друзі, які навчили мене бути собою, не озиратися, у пошуках схвалення оточення. Однак, чекаючи зустрічі з минулим в особі найкращих подруг, я згадую, як сильно мене колись хвилювала думка інших. 

— Ніко! —  Карина енергійно змахує обома руками над головою і підстрибує вгору-вниз, її світле волосся розвівається пухнастою хмаркою. Навіть у холод вона не носить шапку. Я бачу її здалеку, бо вона підстрибує так високо, що я дивуюся, як їй це вдається з таким невисоким зростом. 

Незважаючи на нерви, я сором'язливо махаю їй у відповідь, мої губи розтягуються в посмішці. Лана і Карина стоять біля пам’ятника, широко посміхаючись. Хоча ми підтримуємо зв'язок і постійно переписуємося в нашому чаті, бачимося вперше за пів року.

— Ти змінила зачіску, - зауважує Карина, коли я наближаюся. Моя рука інстинктивно летить до мого русявого волосся, і я поправляю його під шапко. Я вирішила повернутися до природного кольору після багатьох років омбре. Тепер подовжене каре відросло і його важко назвати зачіскою, бо частіше за все волосся стягнуте резинкою, а я радію, що не доводиться кожного дня вигадувати нову укладку. 

— Мій стиліст поїхав закордон, а нового ще не встигла знайти, — брешу я. Лана з Кариною обмінюються поглядами, які я не можу повністю розшифрувати. Лана переводить погляд від картатої фланелевої сорочки, зав'язаної навколо моєї талії, що виглядає з-під пуховика, до дірки на моєму коліні - свідчення недавнього падіння під час катання на роликах. Нарешті я втілила у життя свою мрію і навчилася кататися. Коли хороша погода і я не запізнююся, взуваю ролики і мчу щодуху на пари, лякаючи перехожих. Обожнюю це відчуття, коли вітер свище у вухах, а серце завмирає кожного разу, коли перелітаю чере бровку. 

На відміну від мене, дівчата вдягнені так, щоб справити враження. Волосся Карини укладене крупними локонами, на обличчі ідеальний макіяж. На Лані - білі модні джинси-кльош і замшові козаки. Її волосся каскадом спадає на в’язаний білий шарф. Я впізнаю дві переплетені підкови — емблему дорогого бренду, який навряд чи можна купити в Києві. Незалежно від того, чи проводять вони день, гуляючи по міських вулицях, чи вирушають в центр на шопінг, вони завжди виглядають так, наче збираються на модний показ.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ти мене не знаєш, Юлія Феліз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"