Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Раптом Ігор міцно обійняв мене, притягнув до себе. Я здивувалася, але, чесно кажучи, зовсім не заперечувала. В його обіймах я відчула несподіване тепло і затишок. Не було й сліду близькості, лише втішні, дружні обійми, які були потрібні нам обом. Щоб відчути, що ти не один, що поруч є хтось, з ким можна поділитися найпотаємнішими секретами — людина, яка не буде аналізувати мої дії чи давати поради, а просто буде поруч, щоб вислухати. Здавалося, я знайшла цю людину зараз.
Коли я майже прийшла до тями і відпустила Ігоря, а той неохоче розтиснув руки, до нас підійшов високий широкоплечий хлопець. Я не відразу зрозуміла, що це Коваль власною персоною. В нього була така злісна пика, ніби він ішов на розбірки з демонами. Підійшовши ближче, він несильно вдарив в плече Ігоря і відщтовхнув його від мене.
— Додому, значить, поспішала? — злобно гаркнув мені в обличчя, — а я, дурень, думав, ти особлива. А ти така ж шалава, як інші.
— Гей, чувак, — Ігор заступив мене від Коваля і штовхнув його у груди, — полегше. Не розпускай язика.
— А то що?
— Слухай, якщо ти випив, іди додому проспися і не чіпляйся до людей. Не шукай неприємностей.
— А хто мені влаштує неприємності? Ти, задохлик?
В очах Ігоря з'явилася лють, але він не встиг нічого сказати, бо втрутилася я. Мене обурило те, як Коваль поводиться.
- У тебе проблеми, Коваль? — голосно спитала я, і він перевів погляд на мене. Важкий, злий погляд.
— Я не з тобою розмовляю!
Коваль з Ігорем дивилися так, ніби хотіли вбити один одного. Знаючи запальний характер Богдана, я вирішила залагодити ситуацію миром. Бійки ще не вистачало.
— Так, хлопчики, — я говорила якомога спокійніше:Богдане, не будемо сваритися. Я справді йшла додому, а в метро випадково зіткнулася з Ігорем, він живе в сусідньому парадному, тому ми вирішили піти разом. Я піду, а ти обіцяй, що все буде гаразд. Коваль помітно розслабився, і я видихнула, подумки похваливши себе за п’ятірку, яку отримала за курс “Основи дипломатії”.
На цьому ми попрощалися. Я переконалася, що хлопці розійшли в різні боки, і зайшла в свій під’їзд, коли за Ігорем зачинилися двері його парадного. Попри все, додому я поверталася з посмішкою.
— З ким ти розмовляла біля парадного? — мама, як завжди, вийшла мене зустрічати до дверей. Її звичка не лягати спати, доки я не повернуся з гульок, мене дратувала, але я мовчки терпіла. Вона досі боялася, що я потраплю в погану компанію? Серйозно?. Якщо у період шаленого буйства гармонів мене не заносило на поворотах, то тепер я навряд чи зверну з правильного шляху. Але мама є мама. Вона завжди про щось хвилюється. Її не змінити.
— Ігоря зустріла. Уявляєш, він повернувся, — я поцілувала маму в щоку і пішла на кухню. Мама зайшла слідом. Я потилецею відчувала — зараз почне розпитувати. Вона любила бути в курсі не лише моїх справ, а й всіх її колишніх і нинішніх учнів. А Ігор був одним із кращих. Його фото досі висить на дошці пошани, а його досягнення — взірець для наступних поколінь.
— На канікули приїхав? Як йому живеться на чужині? Як у нього справи? Розказував щось цікавеньке?
— У нього все добре. Він перевівся до університету Шевченка, тож тепер ми будемо частіше бачитися.
Я не хотіла говорити про Ігоря. Мене більше цікавило, як тут опинився Коваль, адже ми розсталися годину тому в центрі. І він збирався зустрітися з друзями. А ще його реакція на мою появу з Ігорем була досить дивною. Він так розлютився, наче я його дівчина. Я ще раз повторила про себе “його дівчина”. Мені сподобалося, як звучить. Уже почала мріяти, як це — зустрічатися з Ковалем, але приємні думки перервала мама.
— Його що вигнали із Краківського університету?
Мама так обурювалася, наче це мене, її кровиночку, поперли з найкращого універу Європи.
— Ну чому відразу вигнали? — втрачала терпіння я. Мені хотілося їсти, а не теревені розводити, — він сам забрав документи, бо на нього тут чекала дівчина.
Я зазирала під кришки кастрюль, що стояли на плиті, і вдихала аромати. Ммм! Пюрешка і котлетки. Обожнюю.
— Як це безвідповідально, — кричала мама і заламувала руки, — знехтувати освітою заради дівки!
— Мамо! Що за манери, — тепер уже обурилася я. Навіть не донесла до рота виделку з котлетою, — ти же директор школи, а висловлюєшся, як технічка. Може, він її кохав.
— А, — махнула рукою мама,— яке там кохання у вашому віці. Це все дурниці. Головне — отримати освіту, а кохання-зітхання буде потім. Впевнена, вони не довго зустрічатимуться. Я чудово знаю такі історії.
Ясно. Все, як завжди. Мама знає краще: все має йти за планом. Хоча я її дуже люблю, але інколи її гіперопіка і тотальний контроль позбавляє мене жаги до життя. Навіщо мріяти, планувати, прагнути, якщо за тебе все вирішили? Ніхто не питає про мої бажання. Мама вирішила, в якому виші мені навчатися, на якій спеціальності, а також з ким мені дружити, а з ким не варто спілкуватися. Як продовження моїх роздумів пролунали мамині слова:
— Шкода, Ігорчика. Такий хороший хлопчик. Мені завжди подобалося, що ви дружити. Запрошу його завтра в гості. Вам буде корисно поспілкуватися.
— Ой, тільки не це. Ми сьогодні все обговорили. І взагалі, ти обіцяла, що на канікулах я сама плануватиму свій час.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ти мене не знаєш, Юлія Феліз», після закриття браузера.