Читати книгу - "Викрадач тіней"

— Можеш узагалі провести закон про закриття супермаркета.

— Гадаю, коли стану мером міста, — Люк поплескав мене по спині, — я тебе зроблю міністром торгівлі.

Треба буде ввечері запитати в мами, чи в мерів бувають міністри, міністром у Люка бути приємно, але я мав певні сумніви.

Поспішаючи шкільним коридором до класу, я сподівався, що все стало на свої місця, і Маркесова тінь повернулася до свого хазяїна під час невеличкого прояснення; я молив Бога, щоб під час наступного прояснення переді мною вже лежала моя тінь, але водночас, дивна річ, трішки боявся цього.

* * *

Урок математики щойно почався, коли у дворі пролунав оглушливий вибух. Шибки розлетілися на друзки, учитель заволав, щоб ми попадали на долівку. Повторювати двічі йому не довелося.

Потім запанувала мертва тиша. Пан Жерб’є звівся на ноги перший і спитав, чи нема серед нас поранених. Вигляд у нього був нажаханий. Окрім кількох скалочок битого скла в наших чупринах і двох дівчат, які плакали невідомо чому, все ніби обійшлося, якщо не зважати на вибиті вікна та розгардіяш на партах. Учитель наказав якомога швидше виходити з класу вервечкою. З класу він вийшов останній, а в коридорі бігцем кинувся, щоб стати спереду. Не знаю, чи вчителі заздалегідь у цьому вправляються, але всі інші класи діяли так само, і в коридорі було не протовпитися. Шкільний дзвоник дзеленчав несамовито. У дворі видовище було не з найкращих: у школі повилітали майже всі вікна, а за підсобкою сторожа здіймався стовп диму.

— Господи, це ж вибухнула цистерна з газом! — вигукнув пан Жерб’є.

Не знаю, до чого тут Бог, хіба що невправно клацнув велетенською запальничкою. Хоча, зважаючи на те, що нам розповідають про цигарки, сумніваюся, щоб Він хотів прикурити, утім, можливо, Його легені дим не бере, та й Він все одно на небі. Стовп диму здіймався просто до Нього, але то міг бути простий збіг.

Директриса зовсім розгубилася: вона наказала вчителям утретє нас полічити. Вона не могла встояти на місці та весь час повторювала: «Ви певні, що всі на місці?» Потім згадувала чиєсь ім’я й починала кричати: «А де Матьє, малий Матьє? А, він тут!» — і переходила до іншого. На щастя, моє ім’я їй не спало на думку, мені зовсім не хотілося, щоб зайвий раз нагадували, що я низький на зріст, та ще й у розпал передвиборчої кампанії.

У місці вибуху було справжнє пекло. Чути було, як палахкотить вогонь, язики полум’я здіймалися все вище над підсобкою сторожа, їхні тіні танцювали на даху. Раптом я побачив Івову тінь, ніби вона навмисне мене шукала. Я бачив, як вона підходить, зрозумів, що вона шукає саме мене, відчув це всім тілом.

Директриса й учителі знову ретельно лічили учнів і не звертали уваги на мене, тож я пішов у напрямку підсобки, куди кликала мене тінь.

Удалині почулося завивання сирен, але пожежники були ще надто далеко. Івова тінь усе ще вела мене, я підійшов до стовпа диму, жар ставав нестерпний, і мені важко було йти. Але йти треба було, здається, я зрозумів, чого тінь прийшла по мене.

Я майже дійшов до підсобки, коли язики полум’я перекинулися на дах. Я боявся, але йшов. Раптом пані Шефер викрикнула моє ім’я. Вона бігла до мене. Але бігає вона нешвидко.

Вона кричала, щоб я негайно повернувся. Я був би й радий, та не міг: ноги несли мене туди, куди вела тінь.

Перед підсобкою жар став нестерпний. Я вже збирався взятися за клямку, коли пані Шефер ухопила мене за плече й відтягла назад. Вона спопелила мене поглядом, і було за що, але я твердо стояв на ногах і не збирався відступати. Я не міг відірвати погляду від дверей. Вона вхопила мене за лікоть, почала сваритися, але я вивільнився й знову пішов до підсобки. А коли вона знову наздогнала мене, я сказав те, що відчував:

— Треба рятувати сторожа! Його немає у дворі, він задихається в підсобці!

Пані Шефер сама мало не задихнулася, коли почула таке. Вона наказала мені відійти, а далі мені аж подих перехопило. Мініатюрна пані Шефер, зовсім не те, що Люкова мама, з силою вдарила ногою у двері. Клямка відскочила, і вона сама зайшла до підсобки, а за мить з’явилася, тягнучи Іва за плечі. Я їй навіть трохи допоміг, поки до нас підскочив учитель фізкультури, тоді пані Шефер ухопила мене за пасок і потягла під дашок.

Приїхали пожежники. Пожежу загасили, Іва повезли до лікарні, сказавши, що він житиме.

Директорка поводилась якось дивно: вона то кричала на мене, то починала плакати й обіймати, приказуючи, що я врятував Іва, що ніхто, крім мене, про нього не подумав і що вона цього собі ніколи не пробачить. Зрештою, вона не могла зважитися, на чому спинитись.

До мене підійшов начальник пожежників. Лише до мене. Він попросив мене покашляти, відвернув повіки й зазирнув до рота, потім оглянув з ніг до голови. Потім по-дружньому плеснув по спині та сказав, що коли я підросту й захочу записатися в їхню команду, для нього це буде велика честь. Я зміг переконатися, що не лише моя мама на постійному зв’язку з директоркою, бо у двір понабігала купа інших настраханих батьків.

Ми пішли додому. Уроків більше не було.

Наступної п’ятниці мене майже одноголосно обрали старостою класу, був лише один голос проти.

Дурноверхий Маркес сам за себе проголосував.

* * *

Після оголошення результатів я підійшов до Люка. Він нічого не сказав, лише всміхнувся. Шину йому зняли того ранку, він показав мені вже здорову ногу, тільки вона була тоншою за другу.

* * *

За тиждень після вибуху цистерни Ів повернувся до школи. Виглядав він непогано, якщо не зважати на перев’язане чоло, що робило його схожим на пірата. Пов’язка йому навіть личила, ніби раніше Івові чогось бракувало. Я не знав, чи треба йому про це сказати, може, колись випаде нагода поговорити про піратів.

В обід я вийшов разом з іншими, їсти не хотілося. У глибині двору Ів розглядав, що лишилося від його підсобки, тобто практично нічого. Він обережно ворушив обвуглені рештки балок. Я попрямував до нього, але, обернувшись, він застеріг:

— Не підходь, можеш поранитись.

Я не думав, що там так уже небезпечно, але не захотів із ним сваритися. Тож лишився віддалік. Спершу