Читати книгу - "Викрадач тіней"

він поводився так, ніби нічого не сталося. Цікаво, що він може шукати серед тієї купи мотлоху? Аж ось він витягнув якусь обвуглену прямокутну штуковину, поклав собі на коліна, і все його тіло почало здригатися. Я вирішив, що він плаче, і від цього на серці стало зовсім тяжко.

— Я сказав тобі, щоб ти йшов!

Я не зрушив з місця. Вигляд в Іва був такий розпачливий, що він не міг бути щирим, коли гримав на мене, щоб я йшов геть. Було очевидно, що його не можна залишати на самоті. Адже товариш має відчувати настрій свого друга.

Ів повернувся до мене, очі в нього були червоні. По щоках його текли сльози, ніби туш по мокрому аркуші паперу для малювання. У руках він тримав старий обвуглений зошит.

— У ньому було все моє життя. Фотографії, єдиний лист од матері та ще багато сувенірів. Тепер — сама сажа.

Ів спробував перегорнути першу сторінку, але вона розпалася в нього під пальцями.

Я подумав: як добре, що я не пішов.

— Ваша голова залишилася, спогади залишилися, живіть ними. Можна з пам’яті знову записати лист вашої мами, навіть намалювати те, що було на фотографіях.

Ів усміхнувся. Я не розумів, що сказав смішного, але зрадів, що він уже не такий нещасний.

— Я знаю, що це ти вдарив на сполох, — сказав він, випростовуючись. — Коли балон вибухнув, я кинувся до підсобки, щоб хоч щось урятувати. Полум’я ще не було, тільки їдкий дим. Я не протримався й п’яти хвилин у тому пеклі. Дим виїдав очі, і я не зміг намацати клямки дверей. Повітря бракувало, я запанікував, не зумів затримати подиху й знепритомнів.

Мені вперше оповідали про пожежу, бачену зсередини, і я собі її уявив у всіх подробицях.

— А як ти довідався, що я всередині?

Очі в нього стали сумовиті, і я не захотів йому брехати.

— Зошит для вас був такий дорогий?

— Атож, якщо я через нього важив життям. Маю поставити за тебе здоровецьку свічку й перепросити в тебе. Коли ми розмовляли на лавці, коли ти сказав про мого батька, я подумав, що ти прокрався сюди, порпався в моїх речах. Я ніколи нікому не розповідав про своє дитинство.

— Я навіть не знав про ваш щоденник.

— Ти не відповів на запитання: як ти дізнався, що я в підсобці й можу задихнутися?

Що я міг йому відповісти? Що його тінь прийшла по мене? Що серед загального сум’яття вона проштовхалася на цементі двору між інших тіней і знайшла мене? Що я побачив, як вона робить знаки на тлі язиків полум’я та благає йти за нею? Хто з дорослих у те повірив би?

У попередній школі одного з моїх однокласників відправили на рік на сеанси до психолога тільки тому, що він сказав правду. По середах, у другій половині дня, коли ми грали у волейбол або плавали в басейні, він цілу годину мав розповідати про своє життя тітоньці, яка, усміхаючись, мугикала йому: «М-м-м…» І все через те, що якось у суботу його дід під час обіду впав і помер у нього на очах. Щоб вибачитися за ту халепу, дід став навідуватися до онука по ночах, аби продовжити зненацька перервану на кухні розмову. Йому ніхто не йняв віри, уранці, коли він казав, що вночі до нього приходив дідусь, усі скрушно дивилися на нього. Можна собі уявити, що сталося б, якби я почав розповідати про свою невеличку пригоду з тінями.

Краще вже сказати Івові, що я таки читав його щоденник і навіть завчив напам’ять цілі уривки, аніж і собі потрапити до психіатра.

Ів не зводив з мене очей. Я скоса зиркнув на шкільний годинник: до дзвоника залишалося не менше двадцяти хвилин.

— Я не побачив вас у дворі і схвилювався.

Ів подивився на мене й нічого не сказав. Потім прокашлявся, підійшов до мене й прошепотів:

— Можна тобі довірити таємницю?

Я кивнув.

— Якщо колись тобі треба буде поділитися з кимось таким, чого ти не зважуєшся розповісти, скажи мені, я ніколи тебе не зраджу. А тепер біжи до товаришів.

Я мало не проговорився про свої стосунки з тінями, гадаю, мені стало б легше, якби я поговорив із дорослою людиною, а Ів вартий був довіри. Я поміркую над його пропозицією цього ж вечора перед сном, ранок мудріший від вечора, може, і скажу йому.

Я пішов до Люка. Уперше відтоді, як йому зняли шину, він приєднався до гравців у баскетбол, але навички гри ще до нього не повернулися, і йому потрібна була підтримка.

Після вибуху балона не було жодного сонячного дня. Шибки у вікна повставляли, але в класах було так холодно, що ми всі сиділи в пальтах. Пані Шефер проводила уроки ще й у плетеній шапочці, китичка якої щоразу здригалася, коли вона розтуляла рота, від чого уроки її стали ще цікавіші. Ми з Люком ледве стримували сміх. Поки страхова компанія з’ясує, що сталося, поки дадуть директорці гроші на нову цистерну, зима мине. Але поки на пані Шефер буде її шапочка з китицею, це не страшно.

Між мною і Маркесом атмосфера була така сама крижана. Щоразу як хтось з учителів посилав мене по папери до секретаря, бо це входило в обов’язки старости, я відчував, як мені в спину летіли стріли. Але відтоді, як я уві сні побував у Маркеса вдома, усі його причіпки були мені по цимбалах. Мама сказала, що цієї суботи тато заїде по мене й ми проведемо весь день разом, тож я думав лише про це. Я радів, хоч і хвилювався за маму. Я весь час думав: може, вона почуватиметься самотньою; мені не хотілося її залишати.

Не знаю, чи вміє мама читати сумні думки, в усякому разі, мої вона прочитала. Того вечора вона зайшла до моєї кімнати, коли я вимкнув світло, сіла до мене на ліжко та в подробицях розповіла мені, як проведе день, поки я буду з татом. Поки мене не буде, вона піде до перукаря. Вона про це казала із захопленням, і це мені здалося підозрілим, адже для мене йти до перукаря — радше покарання.

Тепер, коли мама мене заспокоїла, і що ближче було до суботи, то тяжче мені було зосереджуватися на уроках. Я думав, що ми з татом робитимемо, куди підемо. Можливо, підемо до піцерії, як ми іноді з ним ходили, коли він іще жив із нами. Але час схаменутися, бо сьогодні лише