Читати книгу - "Викрадач тіней"

— Я вам збрехав, моя мама була найщедрішою з усіх жінок, вона подарувала б мені всіх повітряних зміїв світу, якби я її попросив.

— Справді, я думав, що то побрехенька, яку він вигадав, — провадив старий, не слухаючи мене, — але він був такий нещасний без того повітряного змія, що я вирішив його йому подарувати. Скільки дітей мріяли про того змія перед моєю яткою!

— Чи могли б ви його полагодити? — запитав я з завмиранням в серці.

— Його треба було б полагодити, — зауважив він так, наче до нього доходила лише частина моїх слів. — У такому стані він не зможе літати.

— Саме про це вас і просить юнак, Леоне, будьте уважнішим, це нестерпно.

— Пані Пушар, якби замість читати мені нотації, ви пішли й купили все, щоб полагодити цього змія, я зміг би взятися до роботи, бо саме тому цей юнак до мене й приїхав.

Леон написав список необхідного. Я схопив той список і побіг до магазину. Пані Пушар провела мене до дверей і прошепотіла на вухо, що якщо я раптом проходитиму повз тютюновий кіоск, вона буде найщасливішою з жінок.

Я повернувся за годину, виконавши обидва завдання.

Старий торговець призначив мені побачення завтра на пляжі. Він нічого не гарантував, але обіцяв постаратися.

Я запросив пані Пушар повечеряти. Ми говорили про Клеа, і я їй усе розповів. Коли я проводжав її до пансіону, вона підказала мені слушну думку.

Я знайшов номер у невеличкому готелі в центрі містечка. Заснув, тільки-но голова торкнулася подушки.

* * *

Опівдні я стояв на пляжі. Старий торговець прийшов разом із пані Пушар рівно о призначеній годині. Він розгорнув повітряного змія й гордо мені його простягнув. Він зміцнив крила, полагодив арматуру, і якщо мій орел і мав трохи потертий вигляд, та тримався він знову гордо.

— Можеш здійснити пробний політ, але обережніше, це вже не та птаха, що колись.

Два малих «S» та велика вісімка. З першим поривом вітру він шугонув угору. Мотовило швидко розкручувалося, і Леон аплодував з усієї сили, пані Пушар узяла його під руку й прихилила голову йому на плече. Він почервонів, вона вибачилася, але голови не прибрала.

— Хіба вдовам не хочеться теж трішки ніжності? — сказала вона.

Я подякував їм обом і залишив їх на пляжі. Мені ще треба було довго їхати, тож я поспішав.

* * *

Я зателефонував керівникові, сказав, ніби похорон мами мене затримав довше, ніж я сподівався, і що я вийду на роботу на два дні пізніше.

Знаю, починаєш з однієї брехні й уже не можеш зупинитися, але дарма, у кожного свої причини, і в мене були свої.

До консерваторії я прийшов по обіді. Вахтер відразу мене впізнав. Горло його одужало, як він повідомив, заводячи мене до своєї кімнати. Я запитав, чи може він мені знову допомогти.

Цього разу мені треба було дізнатися, де й коли Клеа Норман виступатиме найближчим часом.

— Цього я не знаю, але якщо хочете її бачити, вона зараз у 105-й аудиторії, на першому поверсі, наприкінці коридору. Треба трохи зачекати, вона веде заняття, а пари закінчуються о шістнадцятій.

Я не був одягнений, як годиться. Погано причесаний, погано поголений, я ладний був вигадати тисячу причин, щоб туди не йти. Я був іще неготовий. Але я не міг опиратися спокусі її побачити. Двері аудиторії були скляні, і кілька хвилин я дивився на неї з коридору. Вона навчала дітей. Я приклав руку до скла, один із хлопчиків подивився на мене й припинив грати. Я присів і втік на чотирьох, як дурень.

Я дочекався Клеа на вулиці. Виходячи з консерваторії, вона пов’язала косинку й попрямувала до автобусної зупинки з нотною текою в руках. Я пішов за нею, як ідуть за своєю тінню, коли світло падає на вас іззаду. Утім того дня єдиним моїм світлом була Клеа, яка йшла на кілька кроків поперед мене.

Вона сіла в автобус, я вмостився на першому сидінні й відвернув обличчя до вікна. Клеа вмостилася на задньому сидінні. На кожній зупинці в мене було таке враження, що зараз перестане битися серце. На сьомій зупинці Клеа зійшла.

Вона пішла вгору вулицею, не обертаючись. Я бачив, як вона увійшла в бічні двері невеличкого будинку. За якусь мить з’явилося світло у двох вікнах четвертого, останнього, поверху, видно було, як її силует рухається з кухні до вітальні, спальня, певно, виходила у двір.

Я сидів на лавці й чекав, не зводячи погляду з її вікон. О вісімнадцятій до будинку зайшла пара, засвітилися вікна на третьому поверсі. О дев’ятнадцятій з’явився старий, який мешкав на першому. О двадцять другій світло в помешканні Клеа згасло. Я ще трохи посидів, перш ніж піти, серце моє звеселіло: Клеа жила сама.

Повернувся я на світанку. Дув легенький ранішній вітрець. Я приніс повітряного змія. Щойно я його розгорнув, крила випросталися, і мій орел злетів у повітря. Кілька перехожих зачудовано зупинилися, перш ніж піти далі. Полагоджений орел ковзнув уздовж фасаду й почав вибрикувати навпроти вікон четвертого поверху.

Клеа саме наливала собі чай на кухні, коли його помітила. Вона не повірила своїм очам, за що поплатилася чайна чашка, яка розлетілася на друзки на кахлях підлоги.

За якусь мить двері будинку відчинилися, і Клеа пішла до мене, пильно вдивляючись. Вона усміхнулася мені й поклала руку на мою не для того, щоб стримати, а щоб відібрати мотузок.

У небі великого міста вона примусила паперового змія виписувати бездоганні «5» та вісімки. Вона не втратила дару повітряної поезії. Коли я нарешті збагнув, що вона щось пише, я прочитав: «Тебе мені бракувало».

Хіба можна забути жінку, яка тобі пише за допомогою повітряного змія: «Тебе мені бракувало»?

Зійшло сонце. Наші з нею тіні лягли поруч на тротуар. Раптом я побачив, як моя нахилилася й поцілувала тінь Клеа.

Тоді, зібравши всю мужність, я зняв окуляри й поцілував Клеа.

Кажуть, що того дня на молі в покинутому маяку знову спалахнув ліхтар, мені про те розповіла тінь спогаду.

Примітки

1

Пер-Ноель (фр. Le Pere Noel) — букв. Батько Різдво, у Франції — казковий традиційний персонаж, що обдаровує дітей подарунками на Різдво. — Прим. ред.