read-books.club » Сучасна проза » Викрадач тіней 📚 - Українською

Читати книгу - "Викрадач тіней"

170
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Викрадач тіней" автора Марк Леві. Жанр книги: Сучасна проза / Фентезі / Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 7 8 9 ... 44
Перейти на сторінку:
йшов за ним, а він не обертався, і я не бачив його обличчя. Мені ніколи не подобалося вбивати тварин. Він посилав мене на розвідку широченними полями, де вітер колихав пожовклі від спеки високі трави. Я мав іти й плескати в долоні, щоб сполохані горлиці злетіли, тоді він у них стріляв. Аби постраждало якомога менше пташок, ішов я надзвичайно повільно. Коли в мене між ногами проскакував кролик, батько називав мене невдахою, здатним піднімати лише негідну дичину. Саме з цієї фрази я зрозумів, що чоловік у долині — не мій батько, а Маркесів. Я опинився на місці свого ворога, і відчуття було не з приємних.

Звісно, уві сні я був вищий і почувався сильнішим, але мене гриз якийсь невгамовний жаль, ніби сталося горе.

Після ловів ми повернулися додому, але то був не мій дім. Я побачив себе в них за вечерею. Маркесів батько читав газету, мати дивилася телевізор, між собою ніхто не розмовляв. У нас багато розмовляли за столом: коли з нами ще був тато, він розпитував, як минув у мене день; коли він пішов, це робила за нього мама. Але Маркесовим батькам було начхати, чи зробив він уроки. Можливо, мені це мало б сподобатися, але чомусь не подобалося, і я зрозумів, звідкіля той дивний смуток: хоча Маркес мені й ворог, мені було сумно за нього, сумно за байдужість, що панувала в його оселі.

Я прокинувся, обливаючись холодним потом, коли задзвонив будильник, мені бракувало повітря, я весь горів, ніби в лихоманці, але зрадів, коли зрозумів, що то лише поганий сон. Мене пересмикнуло, і все стало на свої місця. Того ранку я був щасливий вже від того, що прокинувся у рідних стінах. Умиваючись, я думав, чи казати мамі про те, що зі мною сталося. Я хотів би поділитися з нею тією таємницею, але наперед знав її реакцію.

Спустившись у кухню, я відразу кинувся до вікна. Небо затягли хмари, жодного клаптика блакиті на обрії, навіть на носовичок, як казав тато, коли йому доводилося відмовлятися від риболовлі. Я ввімкнув телевізор.

Мама не розуміла, навіщо мені прогноз погоди. Я відповів, що готую реферат з глобального потепління, і попрохав, щоб вона дала мені послухати ведучу, яка саме обіцяла безпросвітні дощі на декілька днів через сильний циклон, який установився в нашому районі. Мені хотілося, щоб сонце виглянуло якнайшвидше. Через хмарність не побачиш жодної тіні, і я не зможу повернути Маркесові його тінь. Я схопив ранець і помчав до школи. На серці в мене було важко.

* * *

Люк усі перерви просиджував на лавці. А що йому ще залишалося, з шиною і милицями? Я підійшов до нього, і він показав мені на Маркеса пальцем. Наш переросток тиснув руки всім хлопцям класу й ніби цікавився розмовами дівчат.

— Допоможи-но мені встати, бо в мене зовсім затерпла нога.

Я простягнув йому руку, і ми трохи пройшлися по двору. Певно, мені того дня таланило, бо коли ми порівнялися з Маркесом, на якусь найкоротшу мить крізь хмари пробився промінчик сонця. Я зиркнув під ноги: на шкільному подвір’ї сплуталися всі тіні, ніби зібралися на віче, слово це ми вивчили на уроці історії, якраз перед перервою.

Маркес повернувся до нас і поглядом дав зрозуміти, що нас тут ніхто не чекає. Люк стенув плечима.

— Ходи, я маю тобі дещо сказати. Невдовзі день виборів. — Він сильніше сперся на милицю. — Цієї п’ятниці тобі треба зробити щось таке, щоб усі про тебе заговорили.

Люк говорив, як дорослий. Дивлячись, як він дибає на милицях, трішки зсутулившись, я знову поринув у якийсь напівсон. Мені знову привиділися ми з Люком уже дорослими, старшими, ніж тоді в крамниці. Так, ніби ми приятелювали всеньке життя. У Люка вже майже не залишилося волосся, і на голові була велика лисина. Він змарнів, обличчя вкрилося зморшками, але сині очі блищали по-молодечому, і мені це сподобалося.

— А що ти робитимеш, коли виростеш? — поцікавився я.

— Ще не знаю, а що, треба сказати зараз?

— Та ні, необов’язково. Але якби довелося вибирати зараз, що ти обрав би?

— Мабуть, став би пекарем, як батько.

— А якби в тебе був інший вибір?

— Хотів би стати лікарем, як пан Шаброль, але думаю, що це неможливо. Мама каже, що, коли так піде й далі, нам доведеться закритися через брак покупців. Відколи хліб стали продавати в супермаркеті, батьки насилу зводять кінці з кінцями, звідки ж вони візьмуть гроші на навчання!

Я знав, що Люк ніколи не стане лікарем, я знав це з того дня, коли ми з ним їли шоколадні батончики та еклери, запиваючи кавою, відтоді як побачив його за касою. Люк залишиться в нашому містечку. Його рідні ніколи не назбирають грошей на довге навчання.

З одного боку, воно й непогано, бо означає, що крамниця вистоїть у двобої з супермаркетом, але Люк ніколи не стане лікарем. Я не став йому того казати, бо відчував, що це його засмутить, можливо, навіть відіб’є охоту вчитися, а він був найсильніший у класі з природничих дисциплін. Тож я промовчав і зберіг побачене в таємниці. Мені треба бути дуже обачним, щоб не вскочити в халепу. Адже і в хмарні дні бувають у небі прояснення. Не дуже приємно заздалегідь знати, що чекає в майбутньому на тих, кого любиш.

— То що робитимемо, щоб перемогти?

У мене в голові крутилося інше запитання.

— Скажи, Люку, якби ти міг знати, про що люди думають, чи, точніше, що їх пригнічує, що ти зробив би?

— І де ти набрався таких думок? Такого не буває.

— Так, але якби таке було можливе, що ти зробив би?

— Не знаю, думаю, це не дуже приємно, я боявся б, щоб нещастя інших не перекинулися на мене.

— І все? Ти боявся б?

— Щоразу наприкінці місяця, коли батьки підбивають місячний баланс пекарні, я бачу, які вони сумні, але нічим не можу зарадити, від цього мені дуже кепсько. Але ще гірше було б, якби мені довелося переживати нещастя всіх людей.

— А якби ти міг впливати на події?

— Думаю, я їм допомагав би. Це якісь дурні розмови, повернімося ліпше до виборів.

— Люку, ти хотів би в майбутньому стати мером нашого містечка?

Люк притулився до стіни школи, щоб перевести подих. Його похмуре обличчя розпливлося в широкій усмішці.

— Це було б круто, батькам би сподобалося, я тоді заборонив би супермаркетам відкривати хлібний відділ. Заборонив би

1 ... 7 8 9 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадач тіней», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадач тіней"