Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Щоб керувати школою
Директором замало бути.
Людиною не маєш бути кволою,
У світ дітей з розгону 
повинен ти пірнути…

     Як  там у народі кажуть, «театр починається з вішалки»? Так і будь-яка школа починається з директора.  А  директор   нашої школи  Петро Іванович  був  справді  фанат своєї  справи. При першому погляді на Тигрова   Петра Івановича зразу  відзначалося дві деталі у його зовнішності. По-перше, очі. Вони були начебто й невеликі, але він весь  час витріщався, тому його очі завжди були здивовано-роззявлені, хоча  чому тут дивуватися, пропрацювавши, як він, двадцять років у школі? Він же не зразу  став директором, спочатку намотав вчительського стажу  років ***дцять (не знаю точно скільки, брехати не хочу), потім проробив завучем, і лише тоді  усівся у здавалося б спокійне директорське крісло. Ан, ні! Спокій, видно, лише на тому світі буває.  А Петро Іванович  продовжував дивуватися й спаленим журналам на задньому дворику, і крадіжкам, і грі у  футбол новим глобусом…  Це так, глобальні витівки, а дрібні пакості  та бійки з образами та скандалами малого, середнього та великого масштабу в самому педколективі – окрема стаття здивувань.

      Друге, що привертало увагу, коли поглянути на директора, - вуса. Вони були у директора просто здоровенні. По довжині й пишноті  ці вуса могли  б змагатися із  знаменитими вусами  Буденого. Серед учнів  навіть ходила  байка,  що  у Петра  Івановича заяча  губа, і він приховує цей  недолік за допомогою  вусів. А я  просто  не йняла віри, як це він розмовляє, а вуса йому до рота не лізуть.

    Напевно, як і в будь-якому  жіночому  колективі, яким керує  чоловік,  значна частина жінок просто була закохана у свого начальника. А якщо  начальник  ще й  вдівець… Тут  карти самі  лягли  до рук і притому правильно. Я  зразу  помітила  симпатію завуча Олени Дмитрівни, сорокарічної білявки, в бік директора.  А Петро Іванович  був доволі високий чоловік, одягався охайно, елегантно й навіть стильно. Проте, крім роботи, його мало що  турбувало, і Олена  Дмитрівна теж цікавила  тільки як  чудовий  педагог-колега.  Вона до нього і так, і сяк, а він  про наради, педради,  навантаження, семінари й конкурси. Чи то робив вигляд, що не помічає її симпатії, чи то реально частково був сліпим, не розбереш зразу.

           У Петра Івановича було хобі - конкурси! На конкурсах директор був просто поведений.  Він сам приймав участь і дітей залучав усілякими способами. Діти мені розповіли, що директор  приймав участь у  передачі Андрія Малахова «Велике прання». Приїздив не сам, а з учнями. А ще  демонстрував на всю країну експонати зі шкільного музею. Також приймав участь у грі «Слабка ланка». До фіналу він не дійшов, але  сам факт появи директора в цьому телешоу породив неймовірну  ейфорію серед учнів і численні пародії та  жарти  на цю тему.

    Директор прекрасно розумів, що район, в якому знаходилася очолювана ним школа, далеко не благополучний.  І далеко не всім дітям, що проживали  в цьому районі, суджено стати  великими математиками чи то письменниками. Геніїв – одиниці, всі інші – сіра маса, з якою  потрібно працювати, яку не можна віддавати вулиці з її наркотиками, підлітковою  злочинністю та іншими гидкими явищами.  Саме директор, як ніхто, розумів, що дітей  потрібно  зайняти, чимось  захопити. Врешті - решт  школяру-хулігану потрібно дати зрозуміти, що він талановитий, що він може  привертати до себе увагу не тільки  кількістю  випалених  цигарок на день  під  сходами та  кількістю зірваних уроків, але й талановитими виступами на сцені, місцями  на олімпіадах та  конкурсах. Тому щотижня в актовій залі чи взагалі на території школи щось та проводилося: або концерт, або конкурс, або змагання, або інтелектуальна вікторина, або КВК.  І треба сказати, що проводилося не просто так, для «галочки», а із  змістом!  На початку навчального року всі учні розділялися на  команди, і потім  ці команди протягом  року змагалися  з допомогою  участі в конкурсах та виступів на концертах.  За якість та кількість виступів і виграних конкурсів  нараховувалися призові бали. Щороку команди називалися  то на честь різних країн, то на честь племен, які жили на території цих країн. Минулого року мій  тоді ще 9-Б  представляв  команду Італії, цього року вони вже  магнолії, на честь квітки. Я навіть зацінила таку екзотичну назву.  Ну це  набагато краще, ніж 7-А «Будячки», або 6-В «Лопушок».

  Концертів і конкурсів була  величезна  кількість. Зазвичай, вони  приурочувалися  до певних свят. В обов’язковому  порядку  відзначалися: початок і завершення навчального року( перший і останній  дзвоники), День народження  школи, Новий рік, День Святого Валентина, 23 лютого, 8 березня, День вчителя. На День народження  школи  ( 18 вересня) окрім  концертів обов’язково  проводився так званий «Солодкий  ярмарок».  Зазвичай  його влаштовували  у шкільній  їдальні. Цього  року погода  дозволила, то столи накрили на шкільному дворі, під відкритим небом. 

  Суть  ярмарку полягала в тому, що учні ( точніше, їхні мами та бабусі) пекли чи то  купували, щоб не парити мізки, солодощі, а потім продавали їх іншим учням  та їхнім батькам. Коли я побачила, скільки  різної  смакоти понавиставляли  класи на своїх  столиках, то   подумала, що  стільки  не куплять, адже  не з’їдять. Я не врахувала  ступеню  зголоднілості  дітей  після  четвертого уроку.  Розмели все  до останнього чупа-чупса та жуйки.

   На Новий рік обов’язково  влаштовувалися новорічні ранки для молодшої школи  та дискотека для старшокласників. Якщо не траплялося бійки й ніхто нічого не розбив – удача!  Особливо користувалися популярністю конкурси  сніговиків, коли був сніг і дозволяла погода. Але діти розказували, що тільки молодші  класи ліпили  дійсно  сніговиків. Старшокласники  виліплювали   зайців,  драконів,  велетенських  черв’яків, а також інших екзотичних істот.

 
  У кожного свята були свої традиції й  правила. На День святого Валентина вивішувались поштові скриньки для валентинок і призначались  листоноші, які розносили любовні послання.  На двадцять третє лютого на сцені виступали лише хлопці, на восьме березня, відповідно, тільки дівчата.  На День учителя  учні  старших класів самі проводили уроки, замінюючи викладачів. До мене заздалегідь підійшла  Катя, яка захотіла  замінити мене у сьомому класі. Я надала їй матеріали, розповіла про  етапи уроку й так приємно була здивована, коли  і дівчина залишилася у захваті від проведеного уроку, і семикласники  ще довго згадували її переказ твору.