Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

Я озирнулася на розкішний прийом за нами. Моє рішення матиме наслідки. Це точно. Мати розлютиться до нестями. Тато застерігатиме. А Джерард... Джерард. Я зітхнула. Йому буде важко змиритися з тим, що наречена вирушає в зону бойових дій, доки він у безпеці вдома. Та найбільше мене хвилювало розуміння, що я завдам йому болю. Проте зараз не час думати про це. Якщо Джерард кохає мене, кохає по-справжньому, то чекатиме. А якщо не дочекається, то врешті-решт якось усе вирішиться.

З кожною секундою я стверджувалась у своєму рішенні. Мені потрібно їхати з Кітті. Але чому? Я не могла чітко відповісти на це запитання. Та в одному не сумнівалась: у цій пригоді я не просто гратиму роль.

Розділ З

Кітті тицьнула ліктем мені під ребра, і я застогнала, підводячи важкі повіки.

—Поглянь у вікно. — Вона мало не пищала від захвату. — Ми майже на місці!

Це було посеред сорокап’ятихвилинного перельоту з північного острова, якого ми дісталися кораблем. Чотири дні безперестанку мене мучила морська хвороба, і я понад усе воліла ступити нарешті на суходіл. Очі зміряли кабіну невеликого літака — сіру й механічну. Чоловіче місце. Однак, за винятком пілотів і єдиного солдата — довготелесого рудуватого хлопчини у випрасуваній формі, який повертався з тривалої лікарняної відпустки, — літак був на-пхом напханий медсестрами.

—Дивися! — вигукнула Кітті, схопившись рукою за серце. — Ти бачила в житті щось прекрасніше?

Перехилившись через Кітті, я виглянула в маленький ілюмінатор і зойкнула. Унизу неймовірно блакитна вода переходила в білий пісок і рясно вкриті смарагдовою зеленню пагорби. Я не очікувала, що від краєвиду перехопить дух. Правду кажучи, я нічого не чекала. Звісно, Нора, яка зараз поверталася кораблем додому, описувала принади островів, але статті в газетах розповідали геть інше: невпинна тропічна спека, бруд, злидні, солдати воюють у мочарах серед хмар москітів. У листах це називали «пеклом на землі». Одначе язик не повертався так охарактеризувати краєвид. Ні, цей острів інший, геть інакший.

Мої думки повернулися до Джерарда, його виразу обличчя, коли я сідала в літак, — сумного, невпевненого, трохи наляканого. Коли наступного дня після вечірки я сказала йому, що їду, він сприйняв це добре. Тільки очі тривожно блищали.

Звісно, він спробував мене відрадити, але зрештою міцно стиснув долоню і видушив усмішку:

— Коли ти повернешся, я буду поруч. Ніщо у світі цього не змінить.

Після тривалої розмови ми вирішили на рік відкласти весілля. Новина знітила матір, і вона побігла у свою кімнату плакати. Зрозуміти реакцію тата виявилося важче. Я почекала до вечора того дня і зізналася йому перед вечерею, коли тато смакував скотч у кабінеті. На його чолі виступили дрібні намистинки поту.

—Доню, ти впевнена, що хочеш цього?

—Упевнена, — відповіла я. — Я відчуваю, що це правильний вчинок, і не маю інших пояснень.

Він кивнув, закурив сигару й випустив дим у напрямку відчиненого вікна. Очі тьмяно поблискували.

— Мені б твою сміливість.

—Тату...

—Ну, гаразд, — відрубав він, загасивши в попільничці сигару, а з нею і паростки емоцій. — Невже ми хочемо прогавити вечерю? Максін приготувала croque monsieur[2].

Однак до бутерброда тато навіть не доторкнувся.

Я розгладила долонями сукню. Чому одяг Кітті наче щойно випрасуваний, а мій так зім’явся? На душі стало млосно. А якщо це рішення — помилка? Я зімкнула долоні на колінах і дивилася вниз, на місце, що майже рік буде моєю домівкою.

Констанс Гільдебренд, старша медсестра, яка керуватиме нашою роботою на острові, сиділа в носі літака. Вона випрямилась і грізно зиркнула на гурт молодих медсестер. Огрядна, сива, волосся так туго зібране й заколоте під білим чепчиком, що аж боляче дивитися. Якщо в ній і було щось лагідне, сестра Гільдебренд тримала його за сімома замками.

—Ми майже прилетіли! — Шум літака, який вона намагалася перекричати, був таки гучніший, тому я читала по губах. — Не дайте красі острова вас обдурити. Це не місце для насолод. Ви працюватимете й пітнітимете дужче, ніж собі думаєте. Безжальна спека. Задушлива вологість. Якщо вас не докінчать москіти, то допоможуть тубільці. Прибережні племена дружні, але не ходіть углиб острова. Неподалік бази досі існують осередки канібалів.

Я глянула на жінок по той бік проходу. Вони налякано витріщались, а сестра Гільдебренд тим часом прокашлялася.

—Я знаю, що ви втомились, але роботи багацько. Ви заселяєтеся, миєтесь і о 14:00 з’являєтеся до медико-санітарної частини. І попереджаю: за вашою появою спостерігатиме тьма-тьмуща чоловіків, які давно не бачили жінок, тільки wahine. — Вона похитала головою, щоб підкреслити сказане. — Не дивіться їм в очі, не потурайте. Змусьте їх поводитись як джентльмени.

Одна з дівчат попереду дістала компактну пудру, припорошила ніс, а тоді намастила на губи свіжий шар червоної помади.

Кітті нахилилася до мене із широкою усмішкою:

—На острові буде дві тисячі чоловіків, — прошепотіла вона. — І сорок п’ять нас.

Я насупилась. Як вона може думати про чоловіків, коли від засторог сестри Гільдебренд холоне на серці?

—Як гадаєш, там справді є канібали?

—Та ну, — упевнено мовила Кітті. — Вона просто хоче нас налякати.

Я кивнула, підбадьорюючи себе, і додала:

—До того ж Нора в листах нічого не згадувала про москітів. Кітті схвально кивнула.

—Мередіт Льюїс — сестра Джиліан, ти маєш її знати — була на іншому острові неподалік. Вона повернулася з першою хвилею мобілізованих і сказала, що всі історії про канібалів — вигадка.

Та замість заспокоїти слова Кітті шрапнеллю пошматували моє серце. Мередіт Льюїс училася в одному класі з Джерардом, а на випускній фотографії вони стояли поруч. Від спогадів закортіло додому. Невпевненість ятрила серце, але літак став підстрибувати й труситися, і думки затихли.

Ми з Кітті трималися за руки, коли літак, із глухим стуком торкнувшись землі, помчав надто близькою до океану смугою. Якоїсь миті я повірила, що зараз нас усіх, ніби торпеди, катапультують у глибінь. Я тихо перехрестилась і помолилася.

— Ну, почалося, — прошепотіла до самої себе я, коли за кілька секунд опинилася в черзі до виходу.

Кітті, яка стояла позаду, поклала руку на моє плече та прошепотіла:

—Дякую, що поїхала зі мною. Обіцяю, ти не пошкодуєш.

Одна за одною ми спускалися трапом на летовище. В обличчя війнув бриз, теплий і вогкий, я вдихнула та майже відчула, як парують легені. Праворуч стояла медсестра, яка пудрила носик у літаку, бо її обличчя вже лисніло на сонці,