Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

—Ти не проти цю пропустити?

Він здивовано усміхнувся і кивнув. Тоді я побігла до воріт, за якими, поклавши голову на коліна, на бордюрі сиділа Кітті.

— Кітті, що трапилось? — Я побачила її обличчя: від сліз макіяж розтерся і поплив аж на щоки, очі почервоніли.

—Ти, певно, вважаєш мене найжахливішою у світі подругою, — схлипнула вона й знову зарилася лицем у коліна.

Я погладила її по голові та взялася заколювати блудні локони шпильками, але це не допомогло. Ще ніколи не бачила аж таких скуйовджених кучерів.

—Звісно, ні, люба. Що сталося? Розкажи мені.

—Енн, мені дуже шкода, що я так тебе підвела, — рюмсала вона. — Тепер ти думаєш, що я нікчемна подруга. І це правда. Я нещасна й не гідна зватися подругою.

Кітті знову захлипала, я вийняла з кишені свіжий носовичок і простягнула їй.

—Ти не нікчемна подруга, — сказала я. — Ти моя найкраща подруга.

Кітті висякалась і підвела на мене сповнені горя очі. У них світився смуток, щирісінький сум з ноткою відчаю. Переді мною була жінка на порозі кардинальної зміни. Я відвела погляд.

—Я приїхала кілька годин тому, — сказала Кітті. — Але так і не змогла увійти.

—На бога, чому?

Вона ще раз висякалася.

—Тому що не можу бачити, як я втрачаю тебе.

—Але я нікуди не пропаду, Кітті.

—Пропадеш, — сказала вона. — Ти вже пропадаєш. Виходиш заміж. Змінюєшся. І я розумію, що мушу радіти за тебе, але не можу позбутися думки, що втрачаю тебе.

—Ох, Кітті. Ти ніколи не втратиш мене!

Вона похитала головою.

—Втрачу. І це природно. Просто я не можу змиритися із цим. — Вона кивнула на вечірку по інший бік живоплоту та додала: — Тому я не змогла зайти. Вибач мені, Енн.

Я взяла її за руку.

— Ні, — твердо сказала я. — Не треба вибачень.

Я витерла самотню сльозу з її щоки подолом сукні.

—Енн, — думки Кітті блукали десь далеко. — Я маю тобі щось сказати.

— Що? — відпустила я її руку.

—Тобі це не сподобається.

—Усе одно кажи. — Я приготувалася слухати, хай що почую.

—Я ухвалила важливе рішення, яке вплине на моє майбуття, — сказала Кітті та прокашлялася. — Ти вибрала свій шлях, а тепер моя черга.

— Про що ти, Кітті?

Вона глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися.

—Пам’ятаєш, що ми пообіцяли одна одній, коли разом записалися на курси медсестринства?

—Так, — кивнула я. — Ми поклялися, що нізащо не станемо такими, як наші матері.

—Саме так. — Кітті дивилася просто себе. — Що ми прагнемо іншого життя, життя, у якому буде сенс.

Я спохмурніла.

—Кітті, якщо ти натякаєш, що, одружившись із Джерардом, я...

—Ні, — квапливо урвала вона. — Я зовсім не це маю на увазі. Тільки хотіла сказати, що раптом зрозуміла: я можу присвятити своє життя, свої вміння дуже важливій меті. Я думала про це довго, відколи вперше пішли чутки про війну, але сьогодні нарешті усвідомила свій обов’язок, Енн.

Я міцно стиснула долоні.

—Я їду, — вела далі Кітті. — їду далеко — на тихоокеанські острови. Я вступаю в Службу медичних сестер, щоб допомагати нашим солдатам. Сьогодні я їздила до міста, у центр, де реєструють добровольців. Енн, там потрібні дипломовані медсестри. Конче потрібні. Нарешті маю шанс здійснити щось по-справжньому важливе.

Серце закалатало від почуттів. Я пригадала історії з Нориних листів: вологі задушливі ночі, зорі, до яких можна дотягнутися рукою, краса й таємниці, страх загибелі, війна, що чатує за рогом. Солдати. І поки мені ледве вистачало сміливості мріяти про це, Кітті тихо наважувалася поїхати.

Я копнула камінчик, і той полетів на дорогу.

—Ти впевнена?

—Так, — тихо відповіла вона. Я зітхнула. — Послухай, — знову заговорила Кітті. — Ти виходиш заміж. Усі навколо або одружуються, або вступають до університету, або кудись їдуть. Я не збираюся сидіти згорнувши руки та дивитись, як усе змінюється. Я хочу бути частиною змін.

Так, зміни чекали на нас обох, байдуже, хочемо ми цього чи ні. Що ближче вони, то важче на душі. І зараз, коли ми глянули їм просто в обличчя, у серці заворушився гострий біль, який я не могла ігнорувати.

—Звісно, матері геть зовсім не подобається, — вела далі Кітті, — що я втечу на нецивілізований острів, сплутаюся з «дикунами» та житиму серед солдатів. Але мені байдуже. Мені байдуже, що думають інші, окрім, — обережно мовила вона, — тебе.

Думка про Кітті на острові була нестерпна, та не через «дикунів» і солдатів, хоч присутність останніх викликала неспокій. Нестерпною вона була тому, що подруга залишала все та від’їжджала до іншої частини світу без мене.

— Я листувалася з Норою, — нарешті зізналась я.

Кітті насумрилась, а тоді раптом її очі засвітилися.

— Вона зараз у Полінезії?

—Так. Переконувала мене теж поїхати.

Кітті вищирила зуби.

— Ну, тоді вона поставила не на ту дівчину.

—Хтозна, — тихо мовила я.

Я подумала про весілля, до якого залишилося кілька тижнів. Наче кадри з фільму, перед очима закрутилися деталі. Сукня з французького шовку. Блакитна підв’язка. П’ятиповерховий торт, покритий помадкою. Серветки. Букети дружок. Білі півонії і лавандові троянди. Я здригнулася від думки про те, як я можу вийти заміж, якщо поряд не буде Кітті?

Я виструнчилася, кивнула сама собі й заявила буденним тоном:

—Я поїду з тобою.

Кітті аж засяяла.

—Енн! Ні, ти жартуєш. А весілля? Вирушати треба за тиждень, а контракт триває мінімум дев’ять місяців або й довше.

—Але їм потрібні медсестри, хіба ні? — знизала я плечима. Серце гупало від захвату, передчуття і страху.

Кітті кивнула, схлипуючи.

—Так, потрібні. Вербувальник говорив, що тихоокеанська кампанія набирає обертів, і їм надзвичайно бракує медичного персоналу.

— І що я була б за подруга, якби дозволила тобі вирушити в пригоду всього життя без мене? — усміхнулась я.

Кітті кинулася на мене обійматись, і ми просиділи так на бордюрі наступну пісню, а потім ще одну. Музика долинала наче з іншої реальності. Можна сказати, що так і було. Підстрижений лавровий живопліт уособлював межу між відомим і невідомим.

— Джерард ніколи не пробачить мені, що я вкрала його наречену напередодні весілля, — сказала Кітті.

Я похитала головою:

—Дурниці. Ти не захоплювала мене в заручники. Я їду, тому що