Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

Озирнувшись, я збагнула, що медсестра Гільдебренд не збрехала (принаймні про чоловіків). Море темно-зелених уніформ кишіло, як бджолиний рій. Зухвальці свистіли, решта обсіла вантажівки, вони позапалювали цигарки й витріщалися.

— Наче ніколи в житті жінок не бачили, — прошепотіла Кітті, стрельнувши очима в солдата з юрби. Той напнув груди та впевнено всміхнувся нам. — Він милий, — сказала вона трохи голосніше, ніж варто було.

Медсестра Гільдебренд повернулася до нас.

—Леді, дозвольте відрекомендувати полковника Донаг’ю, — мовила вона.

Злітною смугою до нас крокував чоловік в однострої, усипаному десятком медалей та орденів. Солдати, яких він минав, умить шикувалися. Юрбою пробігло цитькання, і медсестри захоплено стежили за наближенням полковника. Йому було десь сорок, можливо, трохи більше. Золотиста шкіра, темне волосся зі срібними прожилками, несказанно разючі очі. Його постать у формі була владна й трохи грізна, як на мене.

—Медсестро Гільдебренд, пані, — сказав він, трохи здійнявши кашкет. — Хочу офіційно привітати вас на Бора-Бора. Ми вдячні вам за службу на благо нашої держави. Запевняю, що кожен солдат, дислокований на цьому острові, зокрема я, усім серцем цінуватиме вас і вашу працю.

Він повернувся до солдатів і гукнув:

— Вільно!

Вони вибухнули оплесками.

—Який прекрасний джентльмен, — прошепотіла Кітті, не зводячи очей з полковника.

Я знизала плечима. Вийшовши з літака, ми не одразу усвідомили силу, з якою шкварить сонце. Тепер стало дуже спекотно.

Промені розбивались об асфальт, і нещадне тепло звивалося навколо нас. Кітті збоку повільно хиталася сюди-туди. Спочатку я думала, що вона підтанцьовує під пісню Елли Фіцджеральд, яка лунала із сусіднього «джипа», а відтак повернулась і побачила, що її щоки побіліли, а руки обм’якнули.

—Кітті, — торкнулася її долоні я. — 3 тобою все гаразд?

Її повіки затремтіли, а ноги підломилися.

Я встигла спіймати Кітті, але справжнім рятівником, який уберіг її голову від зустрічі з безжальним асфальтом, був переповнений занадто святковими сукнями саквояж. Тіло Кітті безладно розпласталося на гарячій злітній смузі, а голова опинилася на моїх колінах.

— Кітті! — зойкнула я, інстинктивно обтягуючи пелену блакитної сукні, щоб прикрити ноги подруги.

—Нюхальну сіль! — наказала медсестра Гільдебренд, торуючи шлях крізь юрбу жінок, що обступила нас. Вона дістала скляний зелений флакон і підсунула його під ніс Кітті.

—Сонце добралося до неї, — сухо констатувала медсестра. — Згодом вона звикне.

Біля медсестри Гільдебренд з’явився полковник Донаг’ю.

—Знайдіть ноші! — гукнув він солдатам біля літака. — І швидко.

—Полковнику Донаг’ю, — сказала медсестра Гільдебренд, — це звичайний тепловий удар. З нею все буде гаразд.

Полковник владно глянув на Кітті.

—Однак я хочу переконатися, що з нею все гаразд.

—Як вважаєте за потрібне, — відповіла медсестра Гільдебренд.

За кілька секунд нагодилися двоє хлопців з ношами й поклали на них Кітті. Вона вже опритомніла, але була надто квола.

— Енн, — повернула голову до мене подруга. — Що трапилося?

Не встигла я відповісти, як поруч присів полковник Донаг’ю.

—У тропіках завжди зомлівають найвродливіші, — широко всміхаючись, мовив він.

Мені його тон не сподобався, але Кітті засяяла.

—Який сором. Я довго була непритомна?

Полковник не припиняв усміхатись. Юрба обступила нас так щільно, що я вже не бачила нічого навколо.

—Досить довго, щоб пропустити важливу новину. Сьогодні ми влаштовуємо танці на честь вашого прибуття. — 3 його слів скидалося на те, наче танці будуть на честь однієї Кітті.

Вона всміхнулася. Занадто грайливо як на діалог з високопоставленим офіцером.

—Танці? — слабко прошепотіла вона.

—Так, танці, — повернувся до юрби він. — Хлопці, вам не почулося. Сьогодні о 20:00.

—Дякую. — Усмішка не сходила з губ Кітті.

—Нема за що, — галантно відповів полковник. — Але я попрошу вас про послугу.

—Звісно, — далі сяяла Кітті.

—Потанцюєте зі мною?

—Із радістю, — відповіла вона мрійливо, і солдати покотили ноші геть.

Кітті мала хист до ефектної появи.

Юрба заворушилась. Я глянула вниз на свою валізу та гігантський саквояж Кітті й застогнала. Солдати розбіглись, і мені довелося все нести самій.

—І ти в це повірила? — мовив жіночий голос позаду.

Я обернулась і побачила нову медсестру. Її волосся спадало м’якими мідними хвилями, нагадуючи Ріту Гейворт на обкладинці «Лайф», але на цьому схожість вичерпувалася.

—Перепрошую? — не зрозуміла я, про що мова.

—Оце фортель твоя подруга викинула, щоб привернути увагу полковника, — криво посміхнулася дівчина. З її декольте виглядав краєчок мережива. Цікаво, вона виставила його навмисно?

За мить поруч із нею з’явилася інша медсестра — з блискучим темним волоссям і сумирною усмішкою — і схвально кивнула.

—Hi-ні. Ви що, натякаєте, що Кітті зомліла навмисне?

—Та я прямим текстом це кажу, — відповіла мідноволоса. Видно, що у двійці верховодила вона. — Такі сцени не трапляються випадково. Вона все розіграла.

— Нічого вона не розігрувала, — запротестувала я. — Мені здається, ви просто заздрите.

Темноволоса роззявила рота, а її подруга впевнено знизала плечима.

— Колись ти ще нам подякуєш.

—За що? — насторожено запитала я.

— За те, що попередили, на що здатна твоя подружка. Я таку нізащо не підпускала б до свого хлопця.

Я похитала головою і пішла далі так швидко, як давали змогу два важкі саквояжі.

—Дуже неввічливо з нашого боку, — озвалася мідноволоса. Та вибачення я не почула. — Геть забула назвати себе. Я Стелла, а її звуть Ліз.

Я крокувала далі, проігнорувавши знайомство.

—А як тебе звуть?

— Енн, — гаркнула я, не озираючись.

* * *

Наша кімната в казармі для медсестер була скромна: два нашвидкуруч збиті ліжка, туалетний столик й одна на двох шафа. Побляклі на гарячому сонці бавовняні штори були надто тонкі, щоб зупинити світло та чоловічі погляди. Увійшовши, я побачила, як Кітті стоїть на ліжку й забиває в стіну цвях.

— Як думаєш, це вдале місце? — схиливши голову набік, запитала вона. — Хочу повісити тут фото мами і тата.

Я гупнула її саквояжем об землю й витерла чоло.

—Гадаю, підійде, — неуважно кинула я. — Бачу, тобі вже краще.

—Так, люба, дякую. Мені дуже шкода, що я залишила тебе в юрбі. Але полковник Донаг’ю наполягав.

Мене стало морозити від згадок про полковника, однак вистачило розуму цього не показувати.

— Я рада, що з тобою все гаразд.

Кітті,