Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

— От і добре,— підсумував комісар.— Продовжуй і тримай мене в курсі, Семе. Дігбі, поговоріть із вашими людьми в Чорному місті. Перевіримо, чи не чули вони чогось. Хочу, щоб на цю справу, джентльмени, кинули всі сили.

— Дуже добре, сер,— відповів я.

— І останнє,— сказав комісар. Він повернувся до Не Здавайся.— Як вас звуть, сержанте?

— Банерджі, сер,— відсалютував сержант і подивився на мене.— Не Здавайся Банерджі.

Я вийшов із кабінету слідом за Дігбі, від мене не відставав Не Здавайся. У голові крутилася розмова з комісаром. Щось тут було не так.

— Що думаєте? — запитав я Дігбі.

— Схоже, отримали собі головний біль, старий. Якщо казати про аналіз, інформації така відповідь містила вельми мало.

— Починайте опитувати ваших інформантів. Може, хтось із них щось чув.

Він відкрив рота, щоб заговорити, але передумав.

— Можете запропонувати щось краще? — запитав я.

— Та ні, старий,— посміхнувся він.— Ти ж колишній скотленд-ярдівець. Зробимо по-твоєму.

Я відпустив його і провів поглядом, доки він не завернув за ріг до свого кабінету, тоді наказав Банерджі дізнатися новини з місця злочину. Сержант віддав честь і вирушив у напрямку «ями», де працював разом з іншими місцевими офіцерами. Я мусив лишитися на самоті, щоб поміркувати.

Я вийшов із будинку і попрямував до двору між головним блоком і прибудовою, де розташувалися стайні, гараж і кілька адміністративних відділків. Тут було розбито сад Імперської поліції — клаптик трави і кілька дерев’яних лав у оточенні клумб і кількох зовсім не буйнорослих дерев. Гучна назва для такого закутка, але все одно то був сад, і мене це влаштовувало.

Мені завжди здавалося, що сади містять у собі спогади про щасливіші часи. Три роки я просидів у траншеях, пригадуючи дні, які провів у парках Лондона із Сарою. Мріяв знову гуляти там із нею, просто дивитися на траву і квіти. Мрія померла, але сади все одно давали мені втіху. Урешті-решт, я ж англієць.

Я сів на ослін і спробував упорядкувати думки. Комісар притягнув нас із місця злочину лише для того, щоб наголосити, якою важливою є ця справа. Це само по собі вже дивно. Усе одно, що зупинити хірурга посеред операції лише для того, щоб підкреслити, як важливо врятувати пацієнта.

Хвилювало мене і ще дещо. Звідки люди лейтенант-губернатора так швидко дізналися про вбивство? Пеон знайшов тіло десь близько сьомої. Йому знадобилося п’ятнадцять хвилин, щоб дістатися до найближчої дільниці і здійняти тривогу. Тоді ж на місце прибув місцевий констебль, зрозумів, що пеон не збожеволів і в грязюці дійсно лежить мертвий сагиб із вирваним оком у парадній сорочці та краватці. Це вже принаймні сьома тридцять. Коли приїхали ми, була вже майже восьма тридцять, та й тоді, лише хвилин п’ятнадцять по тому Дігбі ідентифікував убитого як Мак-Олі. Проте вже за годину з’явився констебль і викликав нас на Лал-базар. Враховуючи, що від місцевої дільниці він їхав на велосипеді не менше п’ятнадцяти хвилин, це означає, що за сорок п’ять хвилин від того, як ми ідентифікували тіло, у лейтенант-губернатора вже про це дізналися, зв’язалися з комісаром і сказали йому щось таке, що його так налякало, що він негайно викликав офіцерів із місця злочину. Дуже схоже на те, неначе «Вест Гем» виграв лігу: можливо... але не дуже правдоподібно.

На це були такі можливі пояснення: один із констеблів слідчої команди працював на таємну поліцію лейтенант-губернатора і передав їм інформацію, поки ми з Банерджі опитували в борделі місіс Боуз та її людей. Таке цілком можливо. Навіть за той короткий час, що я тут провів, я вже зрозумів: корупція тут така, що гроші Імперської поліції змушують побігати і хлопців зі столичної.

Утім, був іще один можливий варіант: люди лейтенант-губернатора дізналися про вбивство ще до того, як пеон знайшов тіло. Це пояснює, чому лейтенант-губернатор відреагував так швидко. Але виникають запитання. Може, на хвості у Мак-Олі сиділи детективи? Якщо так, то чому ж вони не втрутилися, коли побачили, що він у біді? Врешті-решт, він же поважний британський чиновник. Якщо вони не перешкодили нападові на бурра сагиба, тоді ми можемо збирати речі, зачиняти крамницю і віддавати ключі індійцям.

З іншого боку, люди лейтенант-губернатора могли просто знайти тіло Мак-Олі вже після того, як його вбили. Це більше схоже на правду, але якщо так, чому вони пішли і дозволили знайти тіло іншому? Чому не здійняли тривогу самі? Ба — більше, чому не прибрали все так, щоб ніхто нічого не дізнався? То не вперше б приховали смерть високопоставленої особи. Пригадую справу південноамериканського посла в суді Сент-Джеймса. Його знайшли задушеним у кімнаті над шинком, і не було на ньому нічого, крім зашморгу на шиї та посмішки на обличчі. Пізніше його світлості доповіли, що він мирно помер уві сні у своєму ліжку.

Думки крутились і крутились. Жодне з пояснень не мало сенсу. Не надто сприятливий початок моєї кар’єри в Калькутті; як я вже починав розуміти, справа ця унікальна, не схожа на жодну з тих, які я розслідував раніше. Це не просто вбивство білої людини у чорному передмісті. Схоже, це політичне вбивство високопоставленого британського чиновника місцевими терористами. Ставки вельми високі.

Я знову пригадав Сару. Що б вона сказала, побачивши, як я тут сиджу, за тисячі миль від дому? Як веду це розслідування? Сподіваюся, що мною б вона пишалася. Господи, як я за нею сумую.

Мабуть, просидів я так довгенько, бо помітив, що сонце змінило позицію, моя тінь зникла, а сам я спітнів. Зосередитися на завданні ставало дедалі складніше. Цієї миті я б залюбки віддав свою місячну платню за укол морфію чи затяжку «О», але потрібно було займатися вбивством. Та й місячної платні я ще не отримав.

Я повернувся до кабінету. Не Здавайся сидів на стільці в коридорі, заглиблений у власні думки.

— Сподіваюся, я вас не потурбував, сержанте?

Він перелякано підстрибнув, перевернувши при цьому стілець, і відсалютував. Не щастить йому зі стільцями.

— Ні, сер. Вибачте, сер,— сказав він і увійшов слідом за мною до кабінету.

Обличчя у нього було таке, ніби він приніс погані новини, але не був певен, чи можна мені їх повідомити. Я б охоче запевнив його, що краще зі мною такого не робити, але не став, бо інакше у мене б уже давно не лишилося підлеглих.

— Доповідайте, сержанте,— сказав