Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Не Здавайся опустив очі на ноги.
— Маємо дзвінок із коссіпорської дільниці. Це місце злочину, сер. Туди прибули військові.
— Що? Це ж цивільна справа. Яке відношення мають до неї військові?
— Військова розвідка, сер, не військова поліція.— Сержант нервово потер руки.— Я вже таке бачив, сер. Минулого року ми вивчали місце вибуху. Націоналісти підірвали залізничну лінію на північ від Гоура. Примчала вантажівка з повним кузовом військових, і за кілька годин те розслідування у нас забрали. Наказали нікому не казати ані слова, пригрозивши дисциплінарним покаранням.
— Радий, що ви мені це розповіли,— щиро сказав я.— Що ви ще про них знаєте?
— Боюсь, небагато. Такі речі не розказують людям мого... рангу, але всім відомо, принаймні на Лал-базар, що у військовій розвідці існує підрозділ — здається, він називається підрозділ «Н»,— який звітує безпосередньо лейтенант-губернатору. Усе, що він вважає політичним злочином, потрапляє їм до рук.
— Існує закон, який це виправдовує?
Банерджі сумно посміхнувся.
— Сумніваюся, що він є, сер, а якби і був, це нічого б не змінило. Можна сказати, що лейтенант-губернатор має право чинити на свій розсуд і може сам вирішувати, як впроваджувати губернаторську владу на колоніальних територіях його величності в Бенгалії.
— Тобто може робити що заманеться?
Сержант збентежено посміхнувся.
— Гадаю, так, сер.
Не знаю, як це може вплинути на розслідування. Але існує лише один спосіб перевірити. Інколи на новому місці важливо якомога раніше окреслити свої принципи. З чим ти ладен миритися, а з чим — ні. Люди називають це межею. Досвід підказує, що принаймні в перші дні начальство однаково часто і послаблення дає, і зауваження робить, особливо якщо саме ця людина і взяла тебе на роботу.
Я облишив сержанта стояти там, де він був, спокійно встав, вийшов за двері і піднявся сходами. Не звертаючи увагу на протести наляканого Деніелза, увійшов до кабінету Таггарта.
Комісар підвів погляд. Схоже, він не здивувався.
— Знаю, що ти хочеш сказати, Семе.
— Мене усунули від справи Мак-Олі?
Таггарт махнув рукою на стілець. Стривожений Деніелз так і стояв у дверях.
— Я вас дуже поважаю, сер,— сказав я,— але що, в біса відбувається? Годину тому ви наказали мені працювати в усіх напрямках, а тепер я з’ясовую, що справа перейшла до інших.
Таггарт зняв окуляри і протер їх маленькою хустиночкою.
— Заспокойся, Семе,— зітхнув він.— Я і сам це щойно з’ясував. Слухай, справа і досі твоя. Лейтенант-губернатор просто вирішив, що місце злочину оглянуть військові. Йому б дуже не хотілося, щоб ситуацією скористалися терористи. На всій території введено комендантську годину. Зроблю, що можу, щоб військові не плутались у тебе під ногами.
— Мені потрібен доступ до місця злочину,— заявив я.— Ми й досі не знайшли знаряддя вбивства.
— Подивимося, що можна зробити,— відповів Таггарт,— але це може зайняти днів зо два.
Через кілька днів місце злочину не буде вартим і олов’яної рупії. Усе, що може нас зацікавити, опиниться в руках військової розвідки, і якщо вони схожі на своїх двійників у Франції часів війни, то навряд чи захочуть поділитися. До горла підкотив клубок. Я спробував його проковтнути. Більше нема чого говорити, тож я вийшов із кабінету і покрокував до сходів. Принаймні, це й досі моя справа.
Не Здавайся чекав у моєму кабінеті. Кваплячись до Таггарта, я забув його відпустити. Цікаво, скільки б він так простояв, якби я не повернувся? Цілком імовірно, кілька годин.
А тепер маю для нього роботу. Головне зараз — захистити тіло Мак-Олі. Якщо воно і досі у нас.
Чотири
об дізнатися ім’я секретаря Мак-Олі, довелося зробити кілька телефонних дзвінків, і виявилося, що він — то вона, міс Ґрант. Дивно, що чоловік такого рангу, як Мак-Олі, мав секретарем жінку. Але ж часи змінюються. В Англії також зараз вельми багато жінок, що виконують роботу чоловіків, яких послали в окопи. Війна скінчилася, та леді не квапляться повертатися на кухню. Власне, я не проти. Будь-який чоловік, який побував у польовому шпиталі, у якому працюють санітарки, охоче підтвердить, що більшу кількість працюючих жінок варто щиро підтримувати.Зустріч із міс Ґрант мала відбутися о четвертій годині в Будинку письменників. П’ять хвилин ходьби від Лал-базара, тож я пішов пішки і вчинив помилку. Навіть увечері спека свинцем навалилася мені на плечі, і коли я дістався площі Далхаузі, з мене потьоками котився піт. Якщо Калькутта має серце, то це Далхаузі. Як і Трафальгарська площа в Лондоні, Далхаузі завелика, щоби бути елегантною. Публічне місце не має бути таким величезним. У центрі розташувався чималий прямокутний басейн із водою кольору бананового листя. Дігбі згадував, що колись місцеві прали тут білизну, плавали і проводили релігійні церемонії. Після заколоту п’ятдесят сьомого року все це припинилося. Такого більше не дозволялося. Тепер басейн стояв порожнім, і темно-зелена вода мерехтіла під полуденним сонцем. Місцеві — принаймні, ті, кого ми схвалювали,— тепер узуті й одягнені у фраки з високими комірцями, квапливо пробігали повз нього, опустивши голови, поспішаючи на зустрічі та прийоми, і трималися на безпечній відстані від води за допомогою залізних поручнів і табличок англійською та бенгальською, які погрожували чималим штрафом, якщо вони не витримають спокуси і захочуть повернутися до своєї низької природи і стрибнути у воду.
З боків площу оточували головні будівлі британської адміністрації: головний поштамт, телефонна станція і, звісно, масивна кам’яна споруда Будинку письменників. Життям понад сотні мільйонів індійців, від Біхару до кордонів Бірми, керували з Будинку письменників, тож цілком зрозуміло, що він був мало не найбільшим у всій імперії. Утім, «найбільший» — не найкраще слово для того, щоб його описати. Найліпшим було б «величний». Бо такою і була його мета: вселяти благоговіння в кожного, хто його бачив, переважно в місцевих мешканців. І звісно, він був грізним. Чотири поверхи заввишки і двісті ярдів завдовжки, з масивним цоколем і височенними колонами, завершеними статуями богів. І богів не індуських. Тут царювали грецькі, а може, і римські. Ніколи не міг їх розрізнити.
Іще одна характерна риса Калькутти. Усе, що ми тут будували, було витримано в класичному стилі. І все було більшим, аніж необхідно. Наші установи, будинки і пам’ятники кричали: «Поглянь на наші труди! Ми справжні спадкоємці Риму».
Це архітектура домінування, і виглядає вона трохи абсурдно. Палладіанські будівлі з колонами і фронтонами, статуї давно померлих англійців у тогах, латинські написи на всьому — від палаців
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина. що підводиться, Абір Мукерджі», після закриття браузера.