Читати книгу - "Трилогія смерті"

І я подався до свого «Ундервуда».

Я описав і визволив птахів. Я описав і визволив висхлу стару мумію.

Почуваючи себе винним, але щасливим, щасливим, але винним, я виймав із машинки аркуші й один по одному складав до своєї схожої на пташину клітку й на мулисте річкове дно романної скриньки, де вони співали, тільки коли прочитаєш надруковані на них слова, і шепотіли, коли їх перегортаєш.

І тоді, сповнений спасенної радості, я вийшов з дому.

Я рушив до поліційного відділка, аж роздимаючись від грандіозних фантазій, божевільних ідей, неймовірних доказів, можливих припущень і очевидних розв’язань.

Діставшись туди, я почував себе неперевершеним акробатом, що виконує свій номер на найвищій трапеції, спущеній із найбільшої повітряної кулі.

Я й гадки не мав, що детектив-лейтенант Елмо Крамлі озброєний довгими шпильками й пневматичною рушницею.

Коли я з’явився біля поліційного відділка, він саме виходив із надвірних дверей. Мабуть, щось у моєму обличчі йому підказало, що я ось-ось вибухну й геть завалю його своїми припущеннями, здогадами, умовиводами й доказами. Отож він квапливо провів рукою по обличчю, рвучко відступив був до дверей, а потім обережно рушив уперед, так наче наближався до міни.

— А ви що тут робите?

— Хіба не належить громадянинові з’явитися до поліції, якщо він може розкрити вбивство?

— Де ви бачите ті вбивства? — Крамлі роззирнувся навколо й, певне ж, не побачив жодного. — Що ще?

— Ви не хочете вислухати, що я маю сказати?

— Я вже чув усе те сто разів, — Крамлі пройшов повз мене, простуючи до своєї машини, що стояла біля тротуару. — Щоразу, як хтось у Венеції помирає від серцевого нападу чи вбивається, наступивши на розв’язану шнурівку власного черевика, другого ж дня до відділка з’являється якийсь розумник і починає доводити мені, що ховається за тим інфарктом чи розв’язаною шнурівкою. От і у вас на обличчі такий самий інфарктно-шнурівковий вираз, а я цілу ніч не спав.

Він попростував далі, і я бігцем пустився за ним, бо Крамлі явно наслідував Гаррі Трумена й робив сто двадцять кроків на хвилину.

Він почув, що я його наздоганяю, і кинув через плече:

— Ось що я вам скажу, юний Гемінґвею…

— То ви знаєте, з чого я живу?

— Кожен у Венеції про це знає. Щоразу, як у вас з’являється оповіданнячко в «Десятицентовому детективі» чи «Детективі Флінна», ціле місто чує, як ви горлаєте біля газетної полиці у винній крамничці, показуючи на ті журнали.

— О-о… — мовив я, тимчасом як із моєї повітряної кулі виходили останні рештки гарячого повітря. Опинившись на землі, я став із другого боку машини Крамлі, кусаючи нижню губу.

Крамлі побачив це і пройнявся батьківським жалем.

— Господи Боже мій, — зітхнув він.

— Що?

— Ви знаєте, чого я найдужче не можу терпіти у детективах-аматорах? — запитав Крамлі.

— Я не детектив-аматор, а письменник-професіонал, що має особливий орган чуття, як ото вусики в польового коника.

— То ви польовий коник, що навчився друкувати на машинці, — зауважив Крамлі й зачекав, поки я впаду мертвий. — А якби ви поникали Венецією, та посиділи у моєму кабінеті, та повчащали до моргу стільки років, скільки я, то знали б, що кожен зайшлий волоцюга й кожен вуличний п’яничка так напханий усякими теоріями, доказами й відкриттями, що їх вистачило б, аби скласти ще одну Біблію чи пустити на дно недільний прогулянковий пароплав із церковною паствою. Як послухати базікання першого-ліпшого мандрівного проповідника, що втрапив за ґрати, то половина світу має бути під підозрою, третина — під вартою, а решту слід засудити й повісити. Отож чого б я мав слухати якогось молодого перодряпа, який ще навіть і не почав увіходити в історію літератури… — він знову почекав, а я мало не впав, — …і який, тільки того й побачивши, що випадкового потопельника у лев’ячій клітці, гадає, ніби натрапив на «Злочин і Кару», й уявляє себе нащадком Раскольникова. Я закінчив. Слухаю тепер вас.

— Ви знаєте Раскольникова? — вражено запитав я.

— Чи ще не відтоді, як ви народились. Але цим ситий не будеш. Викладайте свої докази.

— Я письменник і розуміюся на людських почуттях краще, ніж ви.

— Дурниці. А я детектив і краще, ніж ви, розуміюся на фактах. Ви не боїтеся, що реальний факт зажене вас на слизьке?

— Я…

— Скажіть мені ось що, хлопче. Ви у своєму житті що-небудь звідали?

— Що-небудь?

— Еге ж. Я маю на увазі будь-що. Велике, не дуже велике, мале. Будь-що. Як от хвороба, акт насильства, смерть, війна, революція, вбивство.

— Мої батько й мати померли…

— Своєю смертю?

— Так. А ще мого дядька вбили грабіжники…

— Ви бачили, як його вбили?

— Ні, але…

— Те, чого не бачили, до уваги не береться. Я хочу знати, чи ви натрапляли досі на щось таке, як людина у лев’ячій клітці?

— Ні, — відповів я нарешті.

— Ну от, про це ж я і кажу. Ви й досі під враженням. Ви не знаєте, що таке життя. А я народився й виріс у моргу. Для вас це перший реальний дотик до мармурового столу. То краще б вам заспокоїтись і йти собі, — він збагнув, що й сам надто підвищив голос, отож похитав головою і сказав: — А втім, краще мені заспокоїтись і поїхати.

Що він і зробив. Відчинив дверцята машини, скочив за кермо, і, перш ніж я встиг знову наповнити свою повітряну кулю, за ним і слід прохолов.

Бурмочучи прокльони, я грюкнув за собою дверима телефонної будки, вкинув у проріз десятицентовик і зателефонував у Лос-Анджелес, до якого від Венеції п’ять миль. Коли на другому кінці дроту хтось зняв слухавку, я почув, як по радіо звучить весела распа,[3] як грюкнули двері, зашуміла спущена в туалеті вода, але, чекаючи відповіді, відчував я і сонце, що було так мені потрібне.

Нарешті жінка, яка мешкала на розі Темпл і Фіґероа, знервовано піднесла до вуха слухавку, прокашлялась і запитала:

— Que?[4]

— Місіс Гутіерес!.. — заволав я. Тоді спинився й почав спочатку: — Місіс Гутіерес, це я, Шалапут.

— А-а! — зітхнула вона, а потім засміялася. — Si, sі![5] Хочете поговорити з Фанні?

— Та ні, переказати всього кілька слів. Ви погукаєте до неї наниз, місіс Гутіерес? Зробіть ласку.

— Погукаю.

Я чув, як вона йде. Чув, як хитнувся ветхий, розшарпаний багатоквартирний будинок. Колись на його покрівлю сяде ворона, і вся та споруда завалиться. Чув, як дріботить за хазяйкою по лінолеуму