Читати книгу - "Трилогія смерті"

Глибоко в кістки заповзає зима.

Отоді настає час стіни.

Йдеться про стіну в убогій кімнатчині, яку щораз стрясають, проїжджаючи мимо, важкі трамвайні вагони, і ти стенаєшся, наче в нічному кошмарі, на своєму холодному залізному ліжку в напівпідвалі аж ніяк не королівського будинку, де давно вже немає канарок і з-над вхідних дверей повідпадали цифри номера, а перекручена табличка з назвою вулиці на розі показує не на північ, а на схід, так що коли б хтось надумав тебе розшукувати, то пішов би без вороття у зовсім інший бік.

А проте в тебе є оця стіна біля ліжка, на якій ти можеш читати сльозавими очима чи простягти руку, та так і не торкнутись її — надто вже вона далека, надто непроникна й надто гола.

Я знав: якщо я знайду кімнату старого, то побачу цю стіну.

І я її побачив.

Його двері, як і решта дверей у будинку, були незамкнені й ніби чекали, щоб у них увійшли — чи то вітер, чи то туман, чи то якийсь примарний незнайомець.

Я ввійшов. І нерішуче спинився. Хтозна, може, сподівався побачити на порожньому залізному ліжку старого рентгенівський відбиток власника? Його кімната мала такий самий вигляд, як і кімната жінки з канарками нагорі: то була пустка, наче наприкінці дня після дешевого розпродажу, коли усе вже розтягли геть — що за п’ять, а що за десять центів.

Не було навіть зубної щітки, ні мила, ні якоїсь ганчірки замість рушника. Мабуть, старий раз на день мився у морі, чистив зуби водоростями, прав у солоній воді свою єдину сорочку і, поки вона сохла, лежав поруч на піску — це, звісно, коли і якщо прозирало сонце.

Я ступав уперед, мов водолаз на великій глибині. Коли знаєш, що людина померла, сама атмосфера її осиротілого житла сковує тобі рухи й навіть подих.

Я перевів дух.

Моє припущення виявилось хибним.

Його ім’я таки було в кімнаті, написане на стіні. Я мало не впав, нахилившись, аби розібрати його.

Воно повторювалося знов і знов, надряпане на тиньку з того боку ліжка. Знов і знов — так наче страх перед старечим слабоумством чи втратою пам’яті, страх прокинутись одного ранку безіменним змушував його знов і знов видряпувати своє ім’я жовтим від нікотину нігтем.

Вільям. Потім — Віллі. Потім — Вілл. А ще нижче — Вілл.

А далі — знов, і знов, і знов:

Сміт… Сміт… Сміт… Смітті…

І трохи нижче — Вільям Сміт.

І нарешті — Сміт, В.

Я придивлявся до стіни, і ця моторошна таблиця множення то проступала виразніше, то розпливалась у мене перед очима, викликаючи в душі спомин про всі ті безсонні ночі, коли і я жахався на саму думку, що чекає мене ген попереду, у темних нетрях мого майбутнього. Може, десь у 1999 році і я, старий та самотній, із мишачим шкрябанням робитиму нігтем свій пам’ятний напис на стіні.

— Не приведи Боже… — прошепотів я. — Але стривай!

Ліжко писнуло, наче кицька, до якої доторкнулись уві сні. Я сперся на нього всією вагою і повів пучками по тиньку. Там були ще якісь слова. Послання, натяк, ключ?

Мені пригадався дитячий фокус, коли кажеш товаришеві написати щось олівцем у блокноті й видерти той аркушик. А тоді виходиш із блокнотом з кімнати, м’яким олівцем скісно треш по невидимих ум’ятинках на аркушику, що був під видертим, і на папері проступають написані товаришем слова.

От і тепер я зробив точнісінько так само. Дістав з кишені олівець і заходився легенько водити боком грифеля по стіні. І на тиньку, немов якимсь чаром, проступили сліди від нігтя: осьде щось ніби рот, а оце око, обриси, форми, уривки напівдрімотних думок старої людини.

Четверта ранку, а сну немає.

А нижче — німе благання:

Боже, дай мені заснути!

І розпач на світанні:

— О Господи!

Аж раптом, коли я нахилився ще нижче, щось наче вхопило мене за коліна. На стіні були такі слова:

Він знову стоїть за дверима.

Але ж це я, я стояв за дверима старої нагорі, тільки п’ять хвилин тому. І я ж таки хвилину тому стояв за дверима цієї порожньої кімнати. А ще…

Учорашня ніч. Заллята дощем темрява, трамвай. Великий вагон, що розгойдується на поворотах, рипить дерев’яними ребрами, деренчить начищеною міддю, а хтось невидимий похитується у проході позад мене й править свою панахиду.

Він знову стоїть за дверима.

Він стояв у трамвайному проході.

Ні, ні. Це вже занадто!

Хіба ж то злочин — стояти у трамвайному проході й стогнати, так само як стояти отут у коридорі й тільки дивитися на двері, аби старий знав, що ти тут стоїш — стоїш і мовчиш?

Ну гаразд, та що, як одної ночі він — хоч би хто він був — увійде до кімнати?

Ввійде зі своїм самотнім ділом?

Я знову подивився на видряпаний напис на стіні, такий же блідий і невиразний, як і те оголошення про канарок у вікні з вулиці. І відступив, одірвався від тих моторошних слів самотності й розпуки.

У коридорі я постояв, дихаючи повітрям цього дому й намагаючись угадати, скільки разів протягом останнього місяця тут стояв хтось інший, у кого під шкірою обличчя прозирав вискалений череп.

Мене поривало обернутись і щосили гукнути нагору, так щоб аж задеренчали порожні пташині клітки:

«Якщо він прийде знову, покличте мене!»

Та як? Я побачив у кутку порожню поличку, де колись був телефон, а під нею телефонний довідник за 1933 рік.

То хай закричить у вікно!

Але хто почує її голос, схожий на скрегіт ключа в заіржавілому замку?

Я сам прийду й чатуватиму під дверима, подумав я.

Чому?

Тому що ота видобута з дна річки мумія, ота напівжива жінка на схилі віку, яка лежить нагорі, сповита у поховальний саван, і з надією чекає холодного подмуху вітру, що шугне сходами й залетить до неї в кімнату.

Треба позамикати всі двері, подумав я.

Та коли спробував причинити надвірні двері, вони не подалися.

І я почув шепіт холодного вітру, що залітав до будинку.

Я мчав до поліційного відділка, але на півдорозі сповільнив біг і зупинився. Тому що позаду, біля самих моїх вух, зашурхотіли сухими крильцями мертві канарки.

Вони просилися на волю. Тільки я міг їх визволити.

А ще тому, що я відчув, як тихі води Нілу здіймаються над намулом, загрожуючи захлюпнути й змити стародавню Нікотріс, двотисячорічну фараонову дочку.