Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

рівні, а один — духовний. Коли людина робить якийсь героїчний учинок, або здійснює великий подвиг, або виявляє дивовижну доблесть, тоді вона народжується знову і здобуває собі інших, ліпших батьків, і втрачає те буття, яке мала доти. Учора вона називала себе сином Педро й онуком Санчо, тепер називає себе сином своїх діянь. З тієї самої причини, з якої виникло кастільське прислів’я, яке стверджує, що кожен є сином своїх діянь, і з якої Святе Письмо людей добрих і доброчесних називає чимось, а порочних і грішних — нічим, й утворилося іспанське слово hijodalgo (син чогось), яким сьогодні позначають нащадка людини, що зробила якесь незвичайне і добре діло…» І саме в такий спосіб Дон Кіхот, що був нащадком себе самого, народився духовно, коли вирішив поїхати в пошуках пригод і вигадав собі нове ім’я для тих подвигів, які він мав намір учинити.

А після цього він знайшов даму для того, щоб у неї закохатися. І в óбразі Альдонси Лоренсо, «що він у неї був якийсь час закоханий, хоч вона про те, здається, не знала й не дбала», він утілив Славу й назвав її Дульсінеєю Тобоською.

Розділ II

Де оповідається про перший виїзд Дон Кіхота зі своїх володінь

«Отож, ні слова нікому про задум свій не сказавши, встав він раз якось перед світом (а діло було в місяці липні, як саме гарячі дні стояли) і так, щоб ніхто не бачив, узяв на себе повний обладунок, сів на Росинанта… і виїхав задвірками в чисте поле, радий та веселий, що як то щасливо складаються з самого початку його справи». Ось так, сам-один, ніким не побачений, задвірками, ніби той, хто вчинив щось заборонене й мусить ховатися, виїхав він у світ. Дивовижний приклад смирення! Тут ідеться про те, що крізь будь-які двері можна виїхати у світ, і коли хтось готується до подвигів, то жодні двері не зупинять його на цьому шляху.

Але незабаром до його свідомості дійшло, що він не висвячений на рицаря, і тоді він, як завжди, вірний традиції, «вирішив, що висвятиться від першого, хто в мандрах йому зустрінеться». Бо він виїздив у світ не для того, щоби скасувати хай там який закон, а для того, щоби домогтися виконання законів рицарства та справедливості.

Чи не нагадує нам це виїзд у світ іншого рицаря, рицаря Христового Воїнства, Іньїґо де Лойоли? Він-бо у свої юні роки досяг «переваги над усіма своїми ровесниками і здобув славу сміливця та вельми вправного воїна», був «чоловіком надзвичайно цікавим і залюбленим у світські романи про пригоди рицарів», та після свого поранення у Памплоні — іще на самому початку свого навернення, ще «переживаючи великі муки марнолюбства та спокусу марнотної слави», ще до наміру податися в Італію, — прочитав житіє Христа та житія святих угодників — і йому захотілося наслідувати ті їхні подвиги. І тоді одного ранку, не зваживши на вмовляння своїх братів, «він вирушив у дорогу в супроводі двох слуг» і розпочав життя пригод, присвячених Христові, «зосередивши від самого початку всю свою увагу та всі свої зусилля на тому, щоб учиняти великі й дуже тяжкі діяння…, і то не з будь-якої іншої причини, а лише з тієї, що святі угодники, яких він обрав собі за взірець і приклад, ішли саме такою дорогою». Так нам розповідає про нього отець Педро де Ріваденейра[29] у І, III та X розділах книги першої свого «Житія блаженного отця Ігнатія де Лойоли». Опублікований кастільською мовою 1583 року, цей твір був однією з книжок, що складали бібліотеку Дон Кіхота — а отже, він її прочитав, — й однією з тих, що їх парох і цирульник, пильно переглянувши ту бібліотеку, незаслужено вкинули у вогонь: мабуть, лише тому, що не звернули на неї особливої уваги, бо якби парох її помітив, то поставився б до неї з належною шанобливістю. А переконливим доказом того, що парох її не помітив, є той факт, що Сервантес про неї не згадує.

Коли Дон Кіхот вирішив, що висвятиться на рицаря від першого, хто йому зустрінеться, то, «заспокоївшись, він рушив далі, даючи волю коневі куди-хотя правити: у тому ж, гадав він, і була вся сила пригодництва». І було добре, що він у це вірив. Його героїчний дух був готовий проявити себе в будь-якій пригоді, в якій Бог визнає за потрібне його перевірити. Як і Ісус Христос, вірним учнем якого завжди вважав себе Дон Кіхот, він вийшов назустріч усім тим пригодам, які могли трапитися йому на його дорозі. Наш божественний Учитель, коли йшов будити від смертельного сну доньку одного зі старших служителів синагоги, затримався на короткий час для того, щоб оздоровити жінку, в якої була кровотеча. Найнагальнішим завжди є те, що ми бачимо тут і тепер: у межах тієї хвилини, яка швидко минає, і в тому обмеженому місці, де ми перебуваємо, воно — наша вічність і наша нескінченність.

Отже, наш рицар дозволив своєму коневі нести його навмання будь-якими стежками життя. Хіба це мало якусь вагу, якщо його героїчна душа завжди залишалася однаковою й незламною? Він виїхав у світ для того, щоби виправити ті порушення справедливості, які могли йому трапитися, але в нього не було ні попереднього плану, ні якоїсь програми реформування світу. Він ставив собі за мету не запровадити який-небудь заздалегідь обміркований порядок, а жити таким життям, яким жили мандрівні рицарі; він узяв собі за взірець людські житія, створені та розказані мистецтвом, а не системи, сконструйовані та пояснені якоюсь наукою. До цього також треба додати, що тоді ще не було тієї науки, яку ми сьогодні називаємо соціологією, аби якось її назвати.

І ми також повинні бачити в цьому дозволі коневі нести його, куди заманеться, вияв глибокого смирення та послуху задумам Бога. Він не обирав, як це зробила б людина марнославна й пихата, в яких пригодах брати йому участь, не мав наміру зробити те або те, а був готовий зітнутися з будь-якою прикрою несподіванкою, що постане перед ним на перехрестях доріг, а оскільки інстинкт тварин залежить від божественної волі більш безпосередньо, аніж наша незалежна думка, то він дозволив, щоб його кінь показував йому шлях. Так само й Іньїґо де Лойола, коли вирушив назустріч своїм славним пригодам, про які ми вже згадували, довірився натхненню свого коня.

Те, що Дон Кіхот отак підкорився промислу Бога, — це одна з тих речей