Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

у його житті, перед якою ми повинні почувати найбільший захват. Його послух був досконалим, бо він був сліпим, бо йому ніколи не спадало на думку зупинитися й запитати себе, а чи не буде принизливо для його гідності взяти участь у пригоді, яка перед ним поставала; він віддавався на ласку долі, як, за словами Лойоли, повинна піддаватися плину подій кожна людина, настроєна на досконалий послух, — так піддається рухам людської руки костур або «невеличке розп’яття, що дозволяє обернути себе в протилежний бік без жодних труднощів».

«Їде ото наш новоявлений рицар та й промовляє до себе такими словами: “Немає найменшого сумніву, що в прийдешні часи, коли об’явиться світові правдива історія моїх голосних подвигів…”», і промовляє ще багато інших слів, що їх, як розповідає нам Сервантес, промовляв, звертаючись сам до себе, Дон Кіхот, чиє божевілля було завжди спрямоване до однієї мети: до намагань обезсмертити своє ім’я і здобути собі вічну славу, щоб у майбутньому хтось написав його правдиву історію. Прагнення обезсмертити своє ім’я і здобути вічну славу для нього було в якомусь розумінні найбільшим гріхом його славних діянь, їхньою глибоко людською підосновою. Втім, цей глибинний гріх водночас надавав йому такої природності, такої привабливої людяності! Кожне героїчне або святе життя завжди минало в пошуках слави, короткочасної або вічної, земної або небесної. Не вірте тим, котрі запевняють вас, що вони шукають добра задля самого добра, без надії на винагороду: якби це було справді так, то їхні душі були б, як тіла без ваги, були б чистими видимостями. Для того, щоб людський рід зберігався й розмножувався, нас було наділено інстинктом і почуттям любові між чоловіком і жінкою, а для того, щоб він міг збагатити себе великими діяннями, нам було дароване прагнення слави. Надлюдське досконалості торкається внутрішньо людського і в нього занурюється.

І серед тих дурниць, які говорив, розмовляючи сам із собою, наш славний рицар під час свого першого виїзду у світ, першою можна назвати спогади про принцесу Дульсінею і думки про Славу, через яку він мав прикрість ту принцесу покинути, та нарікання на ту ж таки Славу, що завдала йому такого великого горя, примусивши розлучитися зі своєю прекрасною коханою. Слава дозволяє себе здобути, але й вимагає тяжких трудів, і наш добрий ідальґо, нетерплячий, як і кожен новік, укидався в розпач через те, що він цілий день проїхав даремно, бо «не траплялось йому по дорозі нічого, вартого згадки». Але ти марно впадав у розпач, добрий кабальєро: героїзм полягає в тому, щоби відкритися перед приємною можливістю тих подій, які нас можуть спіткати, а не в тому, щоби намагатися спричинити їх силоміць.

Але наприкінці свого першого дня гонитви за славою «побачив наш рицар неподалік од шляху корчму й», наддавши ходу, він «добрався до неї так уже смеркома». І першими двома персонами, з якими він зустрівся у світі, були «дві молодички з тих, що називають мандрьохами»: зустріч із двома вбогими повіями була першою зустріччю в його героїчних мандрах. Але йому привиділося, «що то перед замковою брамою шпацирують якісь ґречні панянки чи пишні дами», бо корчма здалася йому замком. О, спасенна сила божевілля! Перед очима нашого героя гулящі дівки постали як прекрасні панянки: його цнота перекидається на них і виправляє їх, очищає. Чистота Дульсінеї накриває їх і робить чистими перед очима Дон Кіхота.

Але в ту мить свинопас засурмив у ріжок, аби зібрати докупи своїх свиней, бо «на той гук вони звикли збігатися», І Дон Кіхотові здалося, що то зáмковий карлик оголошує про його приїзд, і з великою радістю наблизився до корчми та до перетворених його уявою гулящих дівчат. Але ті перелякалися й кинулися до корчми — а хіба могли вони не перелякатися, «побачивши таку поторочу в чудернацькому обладунку, зі щитом і списом»? Тоді кабальєро підняв своє картонне забороло й, відкривши худе й запорошене обличчя, «обізвався до них чемно й поважно», назвавши їх панянками. Панянки! Яке шляхетне й чудове слово! Вони ж, почувши, що він назвав їх панянками, а таке звертання «зовсім із їхнім ремеслом не в’яжеться», не втримались і зареготали, «аж Дон Кіхотові сердито стало».

Ось такою була перша пригода нашого ідальґо, коли дві повії відповіли сміхом на його щиру невинність, коли, виливши на світ зі свого серця ту чистоту, якої воно було сповнене, він одержав у відповідь сміх, що вбиває всі великодушні пориви. І зверніть увагу на те, що кляті дівки сміялися з нього саме тому, що він обдарував їх найвищою честю, якою тільки міг. І він, збентежений, став докоряти їм за їхню погану поведінку, вони ж стали сміятися ще гучніше, а він — ще більше гніватися, але в цю мить підійшов корчмар — «чоловік із себе повнотелесий і через те, може, на вдачу потульний» — і запропонував гостеві нічліг. Шанобливість корчмаря втихомирила Дон Кіхота, й він спішився з коня. Дівчата ж швидко з ним помирилися і стали стягувати з нього обладунок. Дві повії, яких Дон Кіхот перетворив на шляхетних панянок, — о, сила його спасенного божевілля! — були першими з тих, котрі послужили йому з незацікавленою добротою.

Ще за жодним паладином

Так панночки не ходили,

Як за славним Дон Кіхотом…

Пригадайте Марію Магдалину, котра мила й змащувала ноги Господа й витирала їх своїм волоссям, яке стільки разів пестив гріх: ту саму славну Магдалину, що їй так палко поклонялася Свята Тереза Ісусова[30], як вона сама розповідає нам у IX розділі своєї «Книги життя», і яку вона просила посприяти, щоб Господь дарував їй прóщення гріхів.

Кабальєро висловив бажання вчинити подвиги на честь тих бідолашних дівчат, виправити кривди, що тільки й чекали, коли Дон Кіхот їх виправить. «Та недалеко вже та пора, коли вашмосці будуть мені наказувати, а я вашмосцей буду послухáти». Молодички, що не звикли до таких пишномовних словес, зате звикли до непристойних грубощів, «слухали його мовчки» і «спитали тільки, чи не хотів би він чогось попоїсти». Отже, молодички перестали сміятися з Дон Кіхота; гулящі дівки справді відчули себе «панянками» й запитали в нього, чи не хотів би він чогось попоїсти. «Чи не хотів би він чогось попоїсти…» У цих словах Сервантес зумів передати нам глибоку таємницю найпростішої ніжності. Бідолашні дівчата зрозуміли дитячу наївність кабальєро до самої її глибини й запитали, чи не хоче він чогось попоїсти. Ті дві нещасні грішниці,