Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

хлібом єдиним живе людина. І втішав своє серце подвигами та героїчними діяннями тих доблесних рицарів, які, відмовившись від тлінного скороминущого життя, присвятили себе пошукам слави, яка живе вічно. Прагнення до слави стало тією головною пружиною, що штовхнула його на ту дорогу, яку він для себе обрав.

«І з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох — і зсунувся бідаха з глузду». У тому, що стосується висихання мозку, дон Уарте, про якого я вже згадував, розповідає нам у першому розділі свого трактату, що для розуміння потрібно, «аби мозок був сухий і складався з витончених і делікатних частин», а щодо втрати глузду, то він нагадує нам про те, що Демокріта з Абдер[24] вважали божевільним, коли на старості років той утратив гостроту уяви, внаслідок чого став робити та говорити такі дивні речі, що все місто Абдери стало дивитися на нього як на божевільного. Та коли Гіппократ[25] прийшов, аби оглянути Демокріта й призначити йому лікування, то дійшов висновку, що перед ним «наймудріший з усіх людей, яких будь-коли доводилося бачити», а безумцями та божевільними є ті, хто послав його лікувати. Але Демокрітові тоді пощастило, додає дон Уарте, бо коли він розмовляв із Гіппократом, то «протягом того короткого часу вони обговорювали теми, що належали до сфери раціонального мислення, а не лежали в царині уяви, яка в нього й справді була ушкоджена». Приблизно те саме відбувалося й у житті Дон Кіхота, бо коли люди чули, як він розмовляє про речі раціонального плану, всі вважали його чоловіком дуже розважливим і цілком розумним, та коли розмова переходила у сферу уяви, що була в нього ушкоджена, то всі захоплювалися його божевіллям, яке й справді було гідне захвату.

«І зсунувся бідаха з глузду». Задля нашого добра він із нього зсунувся: задля того, щоби залишити нам вічний приклад духовної щедрості. Якби він не втратив глузду, чи поводився б він так героїчно? В ім’я свого народу він приніс найбільшу жертву: він пожертвував своїм глуздом. Його фантазія наповнилася чудовими навіженствами, і йому здавалося правдою те, що було лише красою. І він вірив у це такою живою вірою — вірою, яка здатна чудеса творити, — що вирішив робити так, як підказувала йому його божевільна уява, а отже, через віру перетворити свої марення на дійсність. «Збожеволів він отак до послідку, і вроїлася йому в голову дивочна думка, яка жодному шаленцеві доти на ум не спливала: що йому випадає, мовляв, і подобає, собі на славу, а рідному краєві на пожиток, статися мандрованим рицарем, блукати світами кінно й оружно, шукати пригод і робити все те, що робили, як він читав, мандровані рицарі, — тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє несмертельною славою». Окрити ймення своє несмертельною славою — було головною метою його діяння; причому він поставив свою славу на перше місце, а служіння рідному краєві — на друге. А що він, власне, мав на увазі, говорячи про свою славу? І що то була за слава, якою тоді, власне, була сповнена наша Іспанія? Хіба під нею розуміли щось інше, як розширити в просторі і продовжити в часі свою особистість? Хіба вона означала щось інше, крім традиції, в якій ми повинні були жити й у такий спосіб не помирати? Таке тлумачення може здатися егоїстичним, адже достойнішим і чистішим уявляється бажання насамперед служити рідному краєві, якщо вже не обмежити свої зусилля лише пошуками Царства Божого та Божого правосуддя, пошуками, якими керувала б лише любов до добра. А втім, ні людські тіла не можуть відірватися від землі, бо таким є закон їхнього існування, ні людські душі не можуть порушити закону духовного тяжіння, закону любові до себе самого й бажання домагатися честі і слави. Фізики стверджують, що закон падіння — це закон взаємного тяжіння, коли притягуються одне до одного камінь, який падає на землю, і земля, на яку він падає, у відношенні, обернено пропорційному до своєї маси, і так само існує взаємне притягування між людиною й Богом. І якщо Він притягує нас до себе своїм нескінченно могутнім тяжінням, то й ми притягуємо його до себе. Його небо відчуває нашу силу. І Він є для нас, перед усім і понад усім, вічним Творцем безсмертя.

Убогий і винахідливий ідальґо не шукав для себе ні скороминущої вигоди, ні якоїсь втіхи для свого тіла, а шукав лише вічного імені й вічної слави, таким чином віддаючи перевагу своєму імені перед собою самим. Він підкорив себе власному уявленню про вічного Дон Кіхота, про ту пам’ять, яку він по собі залишив. Хто втрачає душу, здобуває, — так сказав Ісус[26]: тобто той здобуде свою власну, втрачену, душу, а не якусь іншу. Алонсо Кіхано[27] втратив здоровий глузд, аби здобути його в Дон Кіхоті: здоровий глузд, осяяний блиском слави.

«Неборака бачив уже в думці, як за правицю його потужну вінчають його щонайменше на трапезонтського цісаря; розкошуючи без міри цими принадними мріями, заходився він мерщій заміри свої до діла доводити». Він не був лише мрійником, який міг би задовольнитися мріями та спогляданнями, а відразу перейшов від мрій до того, щоб утілити їх у дійсність. «Поперед усього вичистив прапрадідну зброю», бо мав намір виїхати в невідомий йому світ і там битися предківською зброєю, що «вже бозна-відколи занедбана в кутку валялася і добре іржею та цвілизною взялася». Отже, він почистив зброю,

яка іржею вкрилась під час миру[28],

і виготовив собі шолом, приладнавши картонний начілок до шишака, і ви знаєте, як він потім випробував його, а потім не захотів повторити випробування, тим довівши, що його божевілля не було позбавлене здорового глузду. А тоді пішов оглянути свою шкапу й звеличив її очима своєї віри, і дав їй ім’я. А потім нагородив новим ім’ям і себе самого, як і годилося для його внутрішнього оновлення: назвав себе Дон Кіхотом і з цим ім’ям здобув собі вічну славу. І він зробив дуже добре, змінивши собі ім’я, бо дуже малим коштом став справжнім ідальґо, якщо ми погодимося з доктриною вже згаданого дона Уарте, який пояснює в уже цитованому тут творі: «Той іспанець, який винайшов це слово “ідальґо”, дав зрозуміти…, що люди народжуються двома способами. Один — природний, при якому всі ми