Читати книгу - "Знак біди"

— А чого мені зрікатися? Я ж не якась там злодійка. Нехай собі злодії зрікаються.

— Це хто — злодії? Чи не ми, бува? — настовбурчився Гуж.

— А є такі. Сьогодні одне, завтра друге.

«Та мовчи ти, дурепо, — урезонював подумки Петрик. — Чого ти заїдаєшся? Чи не бачиш, хто перед тобою?»

Степанида ще щось збиралася сказати, та тільки метнула злим позирком на Гужа, таким самим на Петрика і Колондьонка. Гуж ураз упіймав той її позирк і загудів злим басом:

— Швендяєш ось по полях, німецькі часті розглядаєш А в хаті гості. Що хазяйка мусить робити?

— Корову виганяла. Он же господар частує вас.

— Господар? Що він уміє? Він і курку не полапає, твій господар. А гостям треба горілки! Закуски гарної треба!

— Чого ще?

— Закуски, кажу, гарної. Для представників германської власті.

— Давно ви такі представники? — з внутрішньою нестриманістю спалахнула Степанида, і Петрик відчув, що зараз станеться непоправне.

— Жінко, помовч! — крикнув він. — Помовч! Лагодь яєчню! Чула, що я наказав? Яєчню.

Гуж недобре зареготав на його вихватку. Степанида мовчки повернулася й вийшла за поріг. Двері за нею залишились відчиненими, і Колондьонок зачинив їх, стоячи там само, біля порогу.

— От бачив? — серйозно зауважив Гуж Петрикові. — Знаєш, що німці з такими роблять?

— Та чув... Але цей...

— Вішають! Вішають на телефонних стовпах! — пристукнув він важким кулаком по столі. Петрикові похололо всередині, він глибше втягнув голову в плечі, поліцай, мабуть, помітив це й задоволено відкинувся до стіни.

— Та вона так, не від злості, — спробував виправдати жінку Петрик.

— А від чого ж тоді? Від доброти, скажеш? Комуністка вона, — оголосив раптом Гуж.

— Та ні... Вона тільки язиком...

— Отож, язик як лопата, — недобре погодився Гуж. — Не вирвали ще? То вирвуть.

Петрик уже не знав, що казати, як боронити жінку, котру дуже навіть швидко могли згубити оці двоє. Сама вона не побережеться — скорше навпаки. Але Гуж несподівано мовив:

— Скажи спасибі моїй доброті. А то б давно вдівцем став. Зрозумів?

— То цей... Спасибі!

— От-от!

Що ж, Петрик зрозумів: цього разу начебто пронесло. Може, не заберуть. Поки що. Якщо ця дурепа знов не попреться на їхній поліцейський рожен.

— Але «спасибі» не відбудешся. Чи ти думаєш, я тебе покриватиму ще й півлітру носитиму? Це ти мені маєш носити, — знову взявся за своє Гуж.

— Та я б від щирого серця. Але...

— Горілки нема? А ти дістань! Купи! Виміняй! Для рідні не можеш постаратися? Я ж тобі не чужий?

— Авжеж, не чужий...

«Щоб ти згорів отут, своячок такий», — затято думав потай Петрик, відчуваючи, що нова відміна в розмові не краща за попередню. Де він візьме йому горілки? У крамниці не купиш, сусідської не позичиш. Колись, правда, спробував гнати самогон, але й начиння того давно вже немає. А тим часом як цьому шкуродерові перечити, — якось треба викручуватись. Тільки як?

— Я до тебе ще зазирну. Чув?

— Авжеж, чув. Та тільки...

Він не знайшов, чим скінчити, як зайшла Степанида, принесла огірків та капусти, мовчки поставила все на стіл.

— Видно, німці поганенько годують? — з прихованою в’їдливістю спитала вона. Гуж недобре вирячився.

— А тобі що? Мо’, німці не дуже подобаються?

— Як болячки на гузні!

— Степанидо! — схопився Петрик. — Мовчи!

— А я й мовчу!

— Мовчи!!! Знаєш... Він ось як родич! По-доброму, а ти! Знаєш!..

— Гаразд, — сказала вона до Петрика. — Вже випив, то й гузицю ладен лизати. Дуже ти швидкий, голубе...

Останні її слова долетіли вже із сіней, гримнули двері, й Петрик винувато прокашлявся. Він чекав і боявся, що тепер скаже Гуж.

— Баба, звісно... Що зробиш?

— Що зробиш? — злостиво підхопив поліцай. — Путо[18] візьми. Котре грубше, з кострицею[19]. Та путом! А то конопляної петлі дочекається. Спом’янеш мене!

Петрик похмуро мовчав, сидячи край столу. Купку накришеного самосаду зсунув на ріжечок столу й невидюще підмітав долонею тютюнові крихти, слухаючи, як цямкає товстими губами Гуж — їсть його сало, погрожує й повчає його, як жити з жінкою. Удвічі молодший, а ти поглянь, який розумний став за німецької влади!

— Приїжджав великий чин, — уже спокійніше повідомив Гуж. — Називається по-німецькому зондерфюрер. Загадав усе в полі зібрати.

— Вважай, все уже зібрано, — вставив Петрик.

— Не все. Те, що зібрали, нікуди не дінеться. Буде в німецьких засіках. А картопля? Картопля залишилась. Її й викопати. І здати. Для германської армії. Пойняв? Як при совєтах.

«Дідька ти її з поля візьмеш для германської армії, — подумав Петрик. — Щоб вона там зогнила!»

У пляшці ще трохи залишалося, Гуж вилив решту в склянку й мовчки перехилив склянку до рота. Кректонув, витер п’ятірнею масні від сала вуса.

— А ще ось що! Тут, мабуть, заходять різні?.. Котрі з лісу?.. Бандити! — знову уставився він на Петрика, якому стало недобре від того його погляду. — Не було такого? Гаразд, повірю. Але пам’ятай: коли хто — зразу в поліцію. До містечка чи у Висілки. Але щоб зараз же. Пойняв? А то за приховування, знаєш? У містечку був?

— Ну, був.

— Наказ читав? Розстріл і конфіскація майна. Німці, вони не чикаються[20]. Пойняв?

Петрик сумно зітхнув. Що ж поробиш? Кругом неталан. Погрози, розстріл, конфіскація. Як оце жити?

Гуж, не кваплячись, виліз із-за столу і, сито гикаючи, натягнув на плечі руду шкірянку.

— Яєчня відміняється! — несподівано гаркнув він. — Іншим разом. Може, днями. Так що готуйся!

4

Петрик сидів на ослоні, сумно підперши голову руками, й невидюще дивився на стіл, де товсті осінні мухи повзали по масній од сала стільниці. Він не прибирав посуду, не доторкнувся ні до огірків, ні до сала, Степанида також не підходила сюди — вона лаялась від порогу.

— Частування затіяв! Сала, огірків! І ще й розпинається: яєчню їм! Сам яєць нанесеш їм? Ти хоч раз курей погодував? Аби не я, що ти з господарством зробив би? Навіть коня не забрав, коли всі забирали.

Кінь, звичайно, був їхньою спільною прикрістю, Петрик переживав не менше за дружину, але де він міг його взяти? Хіба