Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тато сказав, що живеться йому в Бразилії нелегко, але щасливо. Він приїде у листопаді і пробуде тут до Різдва; каже, що хоче познайомити нас з однією особою. Я радий за нього, але сподіваюся, що у мене не з’явиться бразильський братик, мене б це зачепило.
У ту мить мені дуже кортіло розповісти йому про Сару, запитати в нього поради, як чоловік чоловіка, можливо, навіть просто поділитися з кимось, хто не почне відразу з мене насміхатися. Але отак, по телефону, я не знав, з чого почати. Потім почув, що він почав відволікатися, і зрозумів, що він мене вже не слухає. Запитував мене про одне, а коли я починав розповідати, перебивав на найцікавішому місці і питав про інше. Так розмова зійшла на ніц, ми попрощалися. Верба якраз був на морі, і я не зміг покликати його, щоб передати слухавку. Це й на краще, адже Верба щоразу, коли наступає мить прощання, починає плакати, а мені за нього соромно. Чи то, може, тому, що мені й самому хотілося б так поплакати, відчайдушно і з полегшенням, як плачуть діти.
**
Щойно я поклав слухавку, з’явився Вейн. З голим торсом, увесь спітнілий, плечі розправив, живіт втягнув. І тхне як від коняки.
— Ходи-но, допоможеш вивантажити, — і кивнув у бік парковки. З вікна я бачив, як під’їхав фургон його крамниці, у лафеті під зеленим брезентом щось лежало.
— Зараз мені треба вчитися.
Інколи я прикриваюся навчанням, а сам пишу або читаю щось своє; так вони думають, що я роблю уроки, і не чіпають мене. Я навчився цьому в одному документальному фільмі про Аушвіц: завжди вдавати надмірну заклопотаність, щоб тебе не спровадили до газової камери. Але сьогодні таке не спрацьовує.
— Твого брата немає вдома. Потім доробиш, — наполягає Вейн. — Твоя мати сказала, щоб я тебе покликав.
Якби хтось побачив нас із голими торсами під спекотним сонцем парковки, то сприйняв би його за засмаглого рятувальника з пляжу Версільї, а мене — за туриста з Північної Європи, який іще до вечора заробить собі сонячний удар.
Приблизно два роки тому я вирішив для себе, що хочу радикально відрізнятися від Вейна — в усьому, навіть у стані шкіряного покрову. Виставляю на загальний огляд власну блідість як ідеологічний чи релігійний виклик, що йому, членові ворожої секти, має здаватися незрозумілим. Більше того: справжньою ганьбою.
Коли ми нарешті вивантажили все, я теж обливався потом. Було так спекотно і волого, що забивало дихання, ніби дихаєш через аерозольну маску.
Оскільки я вже трапився йому під руку, Вейн наказав допомогти йому зібрати тумбу. Оскільки я трапився йому під руку, він послав мене по червоний ящик з інструментами. Оскільки я трапився йому під руку, він вирішив познущатися з мене.
На розстеленому на землі вже другому зеленому брезенті лежали дерев’яні дошки й шурупи. З них треба зібрати тумбу, яку мама хотіла поставити у сушильні. До ручних робіт у мене таланту немає. Я цим не хизуюся, але й не вважаю це хворобою; просто приймаю як даність. Мій батько, так само як Вейн, уміє робити все, від електропроводки до стічних труб під умивальником, від столярних робіт до догляду за худобою, від двигунів і до будь-яких механічних пристроїв.
— Загвинти трохи, — каже Вейн, тримаючи перпендикулярно одна до одної дві довгі фанерні дошки. Краї у них із зубцями й пазами, що допомагає збиранню, але деталі все одно слід закріпити шурупами, які треба вкрутити у горизонтальну дошку в позначених хрестиками місцях.
Лівою рукою я беру шуруп, прикладаю його кінчиком до першого хрестика, а в правій тримаю викрутку. Натискаю лівою на голівку шурупа, від чого той заходить у фанеру приблизно на півсантиметра. Шуруп залишається встромленим паралельно до землі, і я вирішую, що так годиться. Але коли натискаю викруткою і починаю крутити, шуруп нахиляється, вислизає у мене між пальцями і падає на землю разом з вирваними крихтами тирси.
Вейн нічого не каже, мовчки спостерігає за моєю невдалою спробою. Мені перебиває подих, я нахиляюся, піднімаю клятий шуруп, знову встромляю його в дошку — туди, де був хрестик, — і повторюю операцію. Знову помиляюся. Помиляюся і втретє, від чого хвилююся ще більше.
— Відійди, — промовляє нарешті Вейн.
Потім додає:
— Потримай!
Іще не кінець. Я кладу викрутку, стаю на місце Вейна і намагаюся якомога щільніше стулити дошки докупи.
Вейн мовчить. Ефективність фронтальних уроків переоцінюють. Звірина дидактика краще. Він запалює цигарку, я теж вдихаю сухий дим, і це мені до вподоби, хоча мене й нудить від думки, що він виходить із рота Вейна і перед цим побував у його легенях.
Замість хрестика після моїх невдалих спроб на поверхні дошки утворилася виямка, яку Вейн швидким порухом викрутки очищує від тирси. Лівою рукою тримає шуруп. Правою робить театральний помах, як еквілібрист, що жонглює ножами в цирку, і підкидає викрутку в повітрі. Тепер він тримає її за металеву частину і користується дерев’яною ручкою як молоточком. Робить чотири точних удари по голівці шурупа і вганяє його у фанеру на пару сантиметрів.
— Спробуй тепер, — промовляє. Коли у Вейна є помічник і йому доводиться звертатися до нього на словах, він використовує винятково наказовий спосіб. Його руки займають місце моїх і тепер утримують дошки.
Зараз шуруп як слід загнано у бездоганно горизонтальному положенні. Коли я натискаю на нього викруткою і повертаю, він заходить у деревину дошки як у масло. Переходжу до наступного хрестика, потім до третього. На якусь мить ненависть поступається чимось на кшталт вдячності. Від парадигми вестерну ми перейшли до парадигми східних єдиноборств. Мені випадає роль юного і нетерплячого учня, а йому — похмурого сенсея: на шляху бусідо[8] Марчелло-сан, еґо — це всього лише громіздкий тягар.
Тут я вирішив зручніше взятися за викрутку, і та випадає у мене з рук. Ледве не проштрикнув Вейнові ногу, адже він ходить у відкритих, запорошених пилюкою сандалях.
— Так, іди вже, вчися краще. Я сам закінчу, інакше ми так до вечора продлубаємося.
Перш ніж піти, мені закортіло переконатися, що дошки вирівняно як слід. Та не встигаю й оком кліпнути, як він уже все зробив сам: дістав невідомо звідки два хомути, дві скоби, якісь іще не відомі мені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні», після закриття браузера.