Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

**

Думаю про Пушку; я часто про неї думаю у ці задушливо-спекотні дні. Найбільше мене заворожує думка, що ніхто б нізащо не здогадався, хто це вчинив. Досить вибрати вдалий момент, скористатися нагодою. Те, що греки називали kairós[9]. Їх у житті буває немало, таких нагод, слід лише бути уважнішим.

Можливо, оці тижні і є бездоганним kairós. Усі б сказали, що то справа рук грабіжників. То вони повернулися, щоб обнести інший будинок — наш або бабцин, — нишпорили кругом і наткнулися на рушницю. І скористалися нею, коли хтось став на заваді їхнім злодійським планам.

Оскільки їх захопили зненацька у тому сарайчику для інвентарю, вони розгубилися, від несподіванки злякалися, повернулись і... Та ні, ця частина у мене поки ще не в’яжеться докупи. Навіщо грабіжникам лізти до сараю, якщо вони прийшли обікрасти нашу хату?!

Ніяких грабіжників. Тут могла статися зовсім інша історія. Історія про Вейна, який тільки вдавав із себе крутого мачо, а сам попри свою показну чоловічу силу насправді розбещував хлопчиків. І до мене теж чіплявся. Виходить дуже заплутано, але не неможливо. Довелось би написати щось на кшталт особистого щоденника, наставити дат заднім числом на рік–два тому, користуватися різними ручками, чорною, синьою, понавклеювати фоток із шкільних екскурсій минулих літ.

Одного дня він начеб наказав мені піти по викрутку до Дятлового сараю. Та як тільки я туди зайшов, пане суддя, як він — слідом, і двері зачинив ізсередини, і очиська свої так дивно вилупив, як ото вже мені довелося бачити раніше. Розстібає пасок на штанях. «Ставай на коліна», — наказує. Хоче, щоб я знову це зробив. Я відмовляюсь, але він наполягає, погрожує, каже, що зробить зле мамі, наставляє на мене ножиці. І тут я бачу на стіні Пушку. Підбігаю і хапаю в руки. Вейн замахується ножицями, ще мить — і вдарить. Я злякався — бабах! — і він уже лежить переді мною на підлозі з червоно-чорною діркою в грудях, а в повітрі стоїть ядучий сморід, як від петарди.

Але, аби все організувати, потрібен час, а мені кортить, щоб воно сталося зараз. Зараз, коли у світлі лампи я відчуваю в собі достатньо сміливості й шаленства. Завтра вранці сонце висушить усе, залишаться тільки боязкість, стриманість і моя славнозвісна розважливість на додачу. І доведеться мені, як завжди, покірно й смиренно натягувати на себе звичну маску. Знову сидітиму за столом з ангельською усмішкою, хіхікатиму з вульгарних жартів, тупих дотепів та висловлювань із подвійним сенсом, з бородатих анекдотів, що веселять маму. Спостерігатиму, як він поводиться з нею, ніби з прислугою чи доглядальницею, як зневажливо наказує зробити йому каву таким тоном, якого не дозволяє собі навіть з помічником бариста у багатолюдному автогрилі. Вона для нього — ніби власна річ, яку він забрав у мого батька, яку мій покірний і не­сміливий батько мовчки дозволив поцупити у себе з-під носа, перш ніж утекти світ за очі і там почати нове життя.

Та часом я думаю про Пушку інакше. Уявляю, як заходжу до сараю, сам зачиняю за собою двері. Пушка — там, висить на виду, разом з іншими знаряддями: шкворнями, ключами, молотками, шпателями. Беру її в руки, зважую. Вона завжди заряджена, Дятел каже, що про всяк випадок. Знімаю із запобіжника, притуляю прикладом до плеча і прицілююся.

Насправді ніякої певної цілі в мене немає. Спершу наводжу на банку з фарбою, потім на великого сердитого павука в кутку на стелі. Не стріляю, немає сенсу. Не відчуваю потреби виплеснути якусь внутрішню тривогу або привернути чиюсь увагу.

Через вікно бачу, як приїхав Верба, як паркує скутер біля воріт нашого дому. Піднімаю рушницю, знову цілюся. Бабах! Можна було б вистрілити йому в каску на голові і подивитися, чи вона його врятує. Навіщо ти це зробив? Тому що треба було; Верба не розуміє, живе так, ніби все добре. Його все влаштовує. Мене б запхали до психушки, я уявляю себе в гамівній сорочці, з коротко стриженим волоссям і ангельським усміхом на губах, з яких котиться струмочок слини.

Отже, ні, у Вербу я таки не стрілятиму. Легенько підкидаю у повітрі Пушку, як це робив Вейн із викруткою. Сідаю на станину, знімаю черевика. Ставлю рушницю прикладом на землю. Направляю дуло собі в груди — туди, де все частіше стугонить серце. Але боюся помилитись, боюся, що доведеться провести в інвалідному візку решту життя. Життя, що мене не покине.

Вставляю дуло в рота. Босою ногою торкаюся до дерева прикладу. Піднімаю стопу до курка, вставляю всередину великого пальця. Уявляю, як було б солодко — не жити більше.

[вирвано кілька сторінок]

2

Останні сторінки я прочитав ніби в тумані, ледве розбираючи закреслене. Проводжу рукою по гребінцю вирваних трьох–чотирьох сторінок наприкінці зошита. Підводжуся з дивана, йду до ванної і нахиляюся, щоб попити з-під крана. «Зачекай хвильку, щоб збігла вода!» — чується мені материн голос.

Звісно, це тільки в моїй уяві, але від цього мій стан лише погіршується.

Тепер я знаю, чому Марчелло називав мене Вербою: він пише, що я був тонкосльозим, як плакуча верба. Та якби довелося розказувати мені, я б сказав, що все було навпаки. Я добре пригадую його напади відчаю і люті, як він зі злістю кидався речами (помаранчами, склянкою), як я лякався, а мати тяжко й сумно зітхала. «Що з ним таке?» — допитувався я в неї малим. «Нічого, — відповідала вона, поправляючи мені проділ на голові рукою, — просто твій брат рознервувався трішки».

Коли з Марчелло таке траплялося, то була лють, притаманна зазвичай спокійним за вдачею людям. Ніби під час нападу злості вони гніваються на саму злість, якій вдалося вивести їх із рівноваги.

Але про його суїцидальні фантазії я і гадки не мав... А щодо закресленого... Та ні, не треба все так спрощувати! Скільки у мене самого інколи з’являлося химерних думок у голові, від яких я негайно відмахувався, як від набридливих мух, навіть не надавши їм ваги?

Але все одно: із закресленого можна зробити висновок про агресію Марчелло, яку він намагався придушити. Та агресія, коли вибухала, змушувала його проклинати Вейна і водночас захоплюватися ним.

На прочитаних сторінках я не знайшов жодного надмірно різкого