read-books.club » Сучасна проза » По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні 📚 - Українською

Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

47
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову" автора Клаудіо Лаґомарсіні. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні» була написана автором - Клаудіо Лаґомарсіні, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Сучасна проза".
Поділитися книгою "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні" в соціальних мережах: 

Якщо ви вважаєте, що Італія — це тільки сонце, море, пальми, пісок і «дольче віта», ви глибоко помиляєтеся.
В Італії теж є своя провінція, глухі села з їхнім патріархальним устроєм, де днями, тижнями, роками нічого не відбувається, час тягнеться спроквола, як густа гумова маса, що засмоктує, притупляє, змушує втратити волю, забути про амбіції і прагнення до кращого життя.
І що накажете робити в такому місці розумному, вдумливому вісімнадцятирічному хлопчині, який любить сидіти над книжками, читає в оригіналі давньогрецьких філософів, готується вступити в університет і мріє написати бестселер? Як жити у колі отупілих від щоденних дріб’язкових чвар родичів та сусідів, чиє головне прагнення — набити собі пузо, випити чарку, а то і дві, й наслухатися масних дотепів за столом? Як вижити, не опуститись, не отупіти, не зрадити своїх мрій?
На жаль, таке вдається небагатьом. А коли й виходить, то одного дня доводиться повернутися туди, де на тебе чатує твоє нездоланне минуле.
Про все це, про «трагедію по сусідству» — роман молодого італійського письменника з сонячної Тоскани Клаудіо Лаґомарсіні.
Книга вийшла у фінал престижної літературної премії «Стреґа» 2020 року.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».
ISBN 978-617-7654-83-3
Copyright ©2020 Fazi Editore srl Published bу arrangement with Loredana Rotundo Literary Agency
© Любов Котляр, український переклад, 2021
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2022

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 48
Перейти на сторінку:

Клаудіо Лаґомарсіні

По тих, хто вижив, стрілятимемо знову 

1

Із цілої купи народу нас залишилося небагато. І, врешті, саме мені довелося сідати в літак, трястися в ньому дев’ять годин серед незнайомих мені людей, брати в прокат автівку і, борючись зі сном, їхати сюди.

Треба продати хату, і дівчина з ріелторської контори стверджує, що зараз якраз вдалий момент. Настали такі часи, коли ті, у кого є готівка, вкладають її у нерухомість, а ті, кому потрібні гроші, поспішають продати майно.

Ось уже більше року, як до будинку ніхто не заходив. Після того, як захворів материн чоловік, вони перебралися до невеликої квартири. Попервах мати ще навідувалася до старої хати раз чи двічі на тиждень, щоб провітрити, забрати пошту, прибрати по одній кімнаті за прихід.

Щоразу, коли я розмовляв із нею по телефону, її голос лунав усе більше втомлено. Це вона наполягла, щоб я взявся за необхідні формальності щодо продажу. Їй усе набридло, вона вже нічого не хоче, навіть грошей. Після продажу я можу забрати собі майже всю суму, залишивши їй невеличку частку на проживання, — так вона сказала.

**

Сьогодні, коли я звернув із траси на вузеньку дорогу, що вела до нашої колишньої домівки, у мене якось дивно защеміло серце. Проїхав повз сусідський паркан, який у моїй пам’яті був іншого кольору, помітив у садку дівчину, яка лежала на сонці. Верхньої частини купальника на ній не було; вона запросто могла виявитися молодшою дочкою Паоло, але я б усе одно її не впізнав. Останнього разу ми бачилися, коли їй виповнилося три рочки, а цій, сьогоднішній, мабуть, було сімнадцять, а то й вісімнадцять.

На подвір’ї перед нашою хатою бур’яни по пояс, у садку — так само. Треба буде покликати когось, щоб навели лад, але не знаю кого. Дам завдання ріелторці.

Поки копирсався із зв’язкою ключів, підбираючи потрібний, поглядав на будинок Карло і на той, де колись жила моя бабця. Ці три садиби розташовані напівколом, у формі підкови, із майданчиком для парковки посередині. А якщо піти далі по вулиці, потрапиш у цілу мережу провулків та доріжок. Усі будинки однакові: стіни покриті штукатуркою персикового кольору, живі паркані зі смолосім’яника, дрібна галька доріжок сліпучо-біла.

Я гадав, що в будинку смердітиме затхлістю. А тому був приємно здивований, упізнавши аромат дерева упереміш із запахом застоялого повітря, що мені колись давно доводилося відчувати у гірських хатинах. Та досить було трішки провітрити кімнати, і той характерний запах зник.

Особа, з якою я домовлявся у ріелторській конторі, — дівчина з надмірно жвавою вдачею, чого я терпіти не можу, — заздалегідь про все подбала. Коли я вчора заїхав туди, вона видала мені червоний фломастер і наказала позначити всі коробки, які слід викинути. На кожній хтось уже раніше написав друкованими літерами, що в ній усередині. Написи мали узагальнений характер: рушники, посуд, книги та DVD. Речей залишалося не так і багато, коробок двадцять. Дівчина пояснила, що відзначені червоним хрестом підуть на переробку (саме так і сказала!). Про це подбає безпосередньо аґенція з переїзду — та сама, з якою вона вже домовилась і яка переправить решту невідзначених коробів за вказаною мною адресою. Проблема в тому, що я не знаю, яку адресу їй дати, адже мати чути не хоче нічого про речі, що нагадуватимуть їй про минуле, а мені за морями-океанами не потрібні ні набір келихів, ані старі рушники чи диски.

Я наперед вирішив, що залишуся тут якомога менше часу, пославшись на термінові справи. Тепер ось похо­джаю поміж коробками, як ангел смерті, пирхаючи на кшталт паровоза. Байдужість і роздратування через те, що мені доводиться цим займатися, переважають над ностальгією. Безжальною рукою малюю хрести, прирікаючи на переробку посуд і статуетки. Проглядаю лише книжки, але без особливої цікавості, приблизно як на лотку базарної ятки. Зазвичай там я теж нічого не купую, але мені подобається роздивлятись, торкатися рукою до обкладинки, проглядати назви, які мені нічого не говорять.

У коробках переважно шкільні підручники, материні книжки про чарівні камені (до яких, як бачу, зараз їй немає діла), дуже мало художніх, написаних не відомими мені авторами, здається, скандинавськими, якщо зважати на імена з літерами å та ø.

Серед коробок бачу кілька з непевним написом ­«РІЗНЕ». Мені неохота їх відкривати. Люто малюю на них хрести. Відкриваю одну, на якій сидить здоровенна муха, що залетіла до будинку, коли я повідчиняв вікна. Всередині — калькулятор, лінійка, адаптер для електричної розетки, що їх зазвичай возять із собою у закордонні подорожі. Залишки чиїхось канікул. На самому дні — кілька звичайних тонких шкільних зошитів, усі різного кольору. Рахую: всього п’ять.

Беру в руки перший, починаю гортати, але ледве розбираю текст. Літери якісь чудернацькі, написані чиєюсь швидкою рукою, на перший погляд, здається, арабською — через численні горизонтальні лінії та крапки. Невже це...

Минуло кілька секунд, перш ніж я второпав. Коли я впізнав нарешті нерозбірливий і нервовий почерк Марчелло, моє серце ледве не вискочило з грудей. Напружую пам’ять і зір, аби знову привчити себе читати його, згадати, що ота літера, яка здається схожою на «н», насправді «п», а оту, яку я спершу сприйняв за подвійне «л», слід читати як «м», до того ж ота «у» з довгим хвостиком — то ніяка не «у», а прописна «д».

Перегортаючи сторінку за сторінкою, перечитуючи по кілька рядків наздогад, розумію, що тримаю в руках рукопис його книжки. Він часто мені про неї говорив того літа. Кілька сторінок вирвано. Бачу абзаци, жирно закреслені численними рисками. Якщо брати до уваги натиск ручки — напевно у пориві сорому або гніву.

Марчелло часто розповідав мені окремі фрагменти зі своєї майбутньої книжки, але не давав почитати. Якщо подумати, то я ніколи не бачив його навіть за її написанням. Хіба що одного разу, який я добре пригадую. Пам’ятаю навіть, як він схилявся над зошитом, як швидко водив ручкою по паперу, ніби охоплений гарячкою; йому навіть доводилося час від часу кидати ручку і хапати другу, тому що ампула розігрівалася, від чого на папері залишалися й розмазувалися чорнильні плями.

Того літа — літа перед моїм третім роком навчання у ліцеї — я цілими днями стирчав на морі. А тому мало що пригадую, і спогади мої досить невиразні. Хіба що як на відео під час швидкого перемотування: низка вечірок, жартів, футбольних матчів, гулянок з друзями, слинявих поцілунків та викурених нишком за кабінками купальні «Всесвіт» цигарок.

Марчелло був не таким, як усі ми. У школі

1 2 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"