Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

— Воно на твій голос зреагувало, — пояснив Толоз.

— Алле як?..

Вау-ва.

Толоз притиснув струни й жестом покликав інших двох підійти ближче.

— Тут до академії зовсім близько, — прошепотів він. — Чаклунство витікає звідти потроху. Це відомий факт. Може, якийсь чарівник оце заставив. Дарованому щуру в зуби не заглядають. На гітарі вмієш?

Імп зблід.

— У сенсі, народне щось?

Він узяв інструмент. У Ллямедах народну музику не схвалювали, а тих, хто прагнув співати народних пісень, всіляко відмовляли: вважалося, що коли вже хтось так хоче косити конюшину й позирати на гарну дівчину, то цілком має на це право, хай би тільки пісень про це не писав. Гітари мали не найкращу репутацію — мовляв, грати на них якось... занадто просто.

Імп узяв акорд. Звук не був схожим ні на що з чутого ним доти: він дивним чином резонував і відлунював, ніби тікаючи й ховаючись серед звалищ інструментів, а тоді вертався, самостійно набувши неочікуваних гармонік. Від нього хребет свербів. Але навіть найгіршим музикантом на світі неможливо бути без бодай якогось інструмента...

— Непогано, — Толоз, розвернувся до старої й прискіпливо запитав: — Ви ж не скажете, що це музичний інструмент, правда? Гляньте тільки одна дошка лишилася.

— Толлозе, я не думаю, що... — почав Імп. Струни бриніли під його пальцями.

Стара оглянула інструмент.

— Десять доларів, — сказала вона.

— Десять доларів? Десять доларів? — перепитав Толоз. — Воно й двох не варте!

— Ага, — сказала стара. А тоді її обличчя якось по-неприємному пояснішало — так, ніби йшла на бій, у якому завиграшки переможе.

— А ще воно старезне, — додав Толоз.

— Антикварне.

— Ви хоч чули, як воно звучить? Годі налаштувати.

— Самобутньо. Таких майстрів у наш час і не знайти вже.

— Бо вони перевчилися робити як треба!

Імп опустив погляд на інструмент. Струни бриніли самі собою. Вони були синюваті й ніби розпливчасті — неначе ніколи не завмирали до кінця.

Він підніс інструмент до обличчя й прошепотів: «Імп». Струни тихо загули.

Тепер він побачив крейдяну мітку. Майже стерту. Просто відмітка. Крейдяна риска...

Толоз увійшов у раж. Кажуть, ніхто не вміє так торгуватися, як гноми, які поступаються кмітливістю й безсоромністю хіба тільки сухеньким стареньким пані. Імп спробував зосередитися на тому, що відбувається.

— Ну, гаразд, — саме казав Толоз. — То по руках, так?

— По руках, — сказала стара. — От тільки не смій на долоню плювати, це негігієнічно.

Толоз розвернувся до Імпа.

— Гадаю, я непогано впорався, — сказав він.

— Добре. Сллухай, це дуже...

— Є дванадцять доларів?

— Що?

— Задешево сторгував.

Позаду них щось грюкало. З-за стелажа показався Вапняк. Він котив перед собою величезний барабан і ніс під пахвою пару тарілок.

— Казав же, що не маю грошей! — просичав Імп.

— Так, але... Ну, всі завжди кажуть, що в них грошей нема. Це розумно. Не варто ходити й патякати, що в тебе гроші є. Хочеш сказати, у тебе насправді грошей немає?

— Так!

— Навіть дванадцяти доларів?

— Так!

Вапняк гупнув барабан, тарілки й стос нот на прилавок.

— Скільки за все?

— П’ятнадцять доларів, — сказала стара.

Вапняк зітхнув і виструнчився. На якусь мить погляд його зробився задуманим, а тоді він врізав собі по щелепі. Подлубався в роті та витягнув...

Імп закляк.

— Ану дай, дай я гляну, — швидко заговорив Толоз. Він швидко схопив побачене з долоні Вапняка, який не дуже-то й опирався, і підніс до світла. — Ого! Щонайменше п’ятдесят карат!

— Не візьму, — озвалася стара. — Воно в тролячій пащі побувало!

— А яйця, певно, їсте, так? — огризнувся Толоз. — І, правду кажучи, всім відомо, що у тролів зуби — чистий діамант.

Стара взяла зуб і уважно оглянула його при світлі свічки.

— Коли віднесу його до ювеліра на Нетацьку, там за нього двісті доларів дадуть, — сказав Толоз.

— А я кажу, що тут і зараз ціна йому п’ятнадцять, — сказала стара. Діамант вона уже встигла по-штукарськи непомітно заховати десь при собі й нахабно всміхалася на весь рот.

— А могли ж просто його в неї відібрати, — сказав Толоз уже надворі.

— Алле ж вона старенька беззахисна жіночка, — заперечив Імп.

— Саме так! Я про це й кажу! — Толоз глянув на Вапняка. — І в тебе таких повен рот?

— Ага.

— А я от саме господареві за два місяці оренди завинив...

— Навіф і не думай, — спокійно сказав троль. Двері за ними грюкнули зачинившись.

— Слухайте, вище носа, — сказав Толоз. — Влаштую нам завтра виступ. Не хвилюйтесь. Я в цьому місті всіх знаю. Ми троє... це вже гурт.

— Ми ще навіть не зіграллися, — завважив Імп.

— На ходу зіграємось, — сказав Толоз. — Вітаю у світі фахового музикантства.

Про історію Сюзен знала небагато. Цей предмет завжди видавався їй винятково нудним. Нецікаві люди робили одні й ті самі дурниці знов і знов. Який у цьому сенс? Кожний наступний правитель був схожим на попереднього.

У класі розбирали якесь повстання, яке влаштували селяни, бо не хотіли більше бути селянами, але оскільки знать перемогла, то селянами вони перестали бути дуже швидко.

Якби ж вони дали собі клопіт навчитися читати й придбали підручники з історії, то знали би про непевність такої зброї, як коси й вила, у бою проти арбалетів і шабель.

Якийсь час Сюзен упіввуха слухала, а тоді нудьга взяла гору, і вона дістала свою книжку, дозволивши собі зникнути з поля зору навколишнього світу.

— ПИСК!

Сюзен глянула вбік.

На підлозі біля її парти хтось був. Створіння нагадувало скелет щурика, вбраний у чорну мантію. У руках воно тримало крихітну косу.

Сюзен повернулася до книжки. Таких створінь не існувало. Цього вона була цілком певна.

— ПИСК!

Сюзен знову глянула вниз. Створіння нікуди не поділося. Учора на вечерю були тости з сиром. Звісно, коли їсти таке на ніч, усяке може зранку ввижатися, — принаймні так пишуть у книжках.

— Тебе не існує, — сказала Сюзен. — Ти просто крихта сиру.

— ПИСК?

Коли створіння впевнилося, що Сюзен звернула на нього увагу, то витягнуло з-під мантії крихітну клепсидру на срібному ланцюжку й