Читати книгу - "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький"

Степан (до За­ва­ди). Доб­ри­вечір!

Завада. Це ти, Сте­па­не?

Степан. Ку­ди це ви, дядьку, на­ла­го­ди­лись іти?..

Завада. Ох, хоч і не пи­тай, у ме­не у гос­поді та­ке ли­хо скоїлось!.. А з чо­го во­но?..

Степан. Я все знаю. Ходім, я вам до­ро­гою роз­ка­жу.

Пішли.

Гордій. Од­на­че за што он двєчі об'явил ме­не ду­раком? Ні, сколько жи­ву, но, ка­жет­ся, ніхто не об­зи­вав ду­ра­ком в гла­за! Ска­за­но, как му­жик, так і ніко­то­ро­го вос­пи­танія. (Услід). А я те­бе ска­жу, што сам ти ду­рак дво­хе­таж­ний, вот што!

ЯВА 11

Текля і Гордій.

Текля. Що ж то те­пер з нею тво­риться? Ціка­во мені до неї довіда­ти­ся. (Заг­ля­да у вікно). Що це во­на, навко­люш­ках мо­литься, а сльози, як го­рох, ко­тяться. Нев­же ж во­на і справді так ду­же лю­бить па­ни­ча? Див­но! (Ди­виться у вікно). О, встає і йде з ха­ти.

Гордій (підхо­дить). Здрас­туй­те, ба­риш­ня!

Текля. Ох, як же ви ме­не зля­ка­ли.

Гордій. Чо­го ж пу­жат­ся? Я не звєрь ди­кой ка­кой. Ку­да ви іде­те?

Входить Ок­са­на і про­хо­дить в сад.

Текля. Так би оце я вам і ска­за­ла! А як і приз­на­юсь, чи ви ж і повіри­те?

Гордій. Вєрно, ка­ко­го ка­ва­ле­ра ська­ли?

Текля. Яко­го? Ви, мо­же, на­тя­каєте на кот­ро­го з на­ших па­рубків? Не діждуться во­ни цього! Вже, прав­ду ска­зать, є за ким!

Гордій. А буд­то вам ні один з ва­ших ка­ва­ле­ров не нра­вит­ся?

Текля. Та хай во­ни усі хоч за­раз по­виз­ди­ха­ють.

Гордій. Од­на­че я сли­хал, што ви з Охрємом лю­бов кру­ти­ли?

Текля. Бач-бач, я ж ка­жу, що я усім кісткою у гор­лянці засіла. Гос­по­ди, гос­по­ди! Здається, ніко­го і не зачіпаєш, ніко­му не за­ва­жаєш…

Гордій. Пол­но пи­чалі, я на ето об'явленіе не внімаю об­ра­щенія. Та ко­го ж ви ська­ли?..

Текля. Ще й пи­та­ють.

Гордій. Так не­ужелі ме­ня?

Текля. До­га­дай­тесь. Ско­ро ви приїха­ли в се­ло, а я як по­ба­чи­ла вас… Ні, не хо­чу ка­за­ти, бо мені стид­но. А для чо­го би я вас пе­ред усіма вих­ва­ляю, ко­ли б… От, ка­жу, па­ру­бок, нас­то­ящий ка­ва­лер, не на­шим сви­но­па­сам рівня.

Гордій. Так не­уж­то я вам ндрав­люсь?

Текля. У нього, ка­жу, і пог­ляд со­ко­ли­ний, хо­да мо­ло­децька, ко­ли чую, ви пос­ла­ли ста­ростів до Катрі. А я як це по­чу­ла, то ма­ло не зомліла. Вже ма­ти що не ро­би­ла: і свя­че­ною во­дою ме­не прис­ка­ла, і пе­ре­по­лох ви­ли­ва­ла, бо Кат­ря ж…

Гордій. Ах, не до­саж­дай­те ме­не Кат­рею, ето бу­ла глу­пая моя ошиб­ка.

Текля. Знай­шли ко­го сва­та­ти! Та у неї раз у раз з ро­та сли­на ко­титься, а на пле­чах отакі чи­ря­ки. Во­на з чи­ряків ніко­ли і не ви­гоюється.

Гордій. Буд­то? Вот так ка­те­горія.

Текля. От, їй-бо­гу, хоч зап­ри­сяг­тись.

Гордій. Бла­го­да­ру вам, што ви мінє гла­за отк­рили. Поз­вольте пред­ло­жить вам для вдо­вольствія конфе­тов.

Текля. Ні, спа­сибі.

Гордій. Возьміть, ето нам не уби­ток.

Текля. Ви ж ро­зум­ний ка­ва­лер, то й по­ду­ма­ли б, що бу­де, як лю­ди спізна­ють, що я бе­ру від вас гос­тинці…

Гордій. Еті речі ваші вумні; ну од­на­че оні нічо­го не мо­гут.

Текля. Не мо­гуть? Як би не так, а то як тілько пос­те­ре­жуть, що я вас люб­лю. Ох, що ж це я ска­за­ла?..

Гордій. Пов­торіте! Здєлай­те єщо раз об'явленіє!

Текля. Ох, со­ром же який!

Гордій. Ніко­то­ро­го со­ро­ма. Поз­вольте вас спросить, ка­коє у вас при­да­ноє.

Текля. Яке? Нас дві у батька і у ма­тері. Я та мен­ша сест­ра. А ви ж знаєте, що ми лю­ди за­можні. Оп'ять же як я слу­жи­ла півто­ра ро­ку у куп­ця Лей­зо­ра за няньку, так ті гроші, що я за­ро­би­ла у Лей­зо­ра, я відда­ла усі до рук батькові.

Гордій. Даєть вам па­па­ша п'ятсот рублів або на ху­дой ко­нець чо­ти­рис­та рублів? Міне глав­на статья, штоб свою мас­терську, єжелі дасть хоч трис­та п'ятде­сят, і в то ж сікунд я в вас влюбльон.

Текля. У ме­не, окрім то­го, своїх ще бу­де сто п'ятде­сят рублів.

Гордій. Не мо­жет бить! Єй-бо­гу, я у вас влюбльон. Поз­вольте вам по­да­рить кольцо зо­ло­тоє.

Текля. Не хо­чу, не хо­чу ніза­що у світі!

Гордій. Как же ви мо­же­те дєлать та­кой рав­но­душний от­каз влюбльонно­му че­ловєку? Го­во­рю вам, што я все страж­даю об вас і што сер­це моє ки­пить і пу­зи­рить, как нас­то­яща шевська смо­ла в огнє.

Текля. Ох, як же ви пал­ко та хо­ро­ше ба­ла­каєте.

Гордій. Вам ндрав­лються мої речі? Я і вас воспи­таю, Тек­ля… как вас по ба­тюш­ке, звиніть на том, не спом­ню.

Текля. Сви­ридівна.

Гордій. Сви­рид, зна­чить, ви­хо­де по-бла­го­род­но­му Спи­ри­до­нов­на. Возьміть кольцо зо­ло­тоє, бо как не візьме­те, то бро­сю єго в Ду­най - бист­ру рєчку, пу­щай поги­баєт три с пол­ти­ной.

Текля. Я ж сти­дюсь. Надіньте йо­го самі на мій па­лець.

Гордій надіва.

Гордій. Те­пер поз­вольте вас не­рав­но­душ­но розцілу­вать, как собст­вен­но­руч­ную невєсту.

Текля. Ох, який стид! Не хо­чу, не хо­чу!..

Цілує.

Що-бо ви ро­би­те?

Гордій. Не скісняй­тесь, по­то­му што ета статья от вжас­но­го не­рав­но­душ­но­го чувствія.

Текля (цілує). Ох, що ж це я зро­би­ла? Я й цілу­ваться не умію!..

Гордій. Од­на­че ваш поцілуй слад­кий, как кон­фет.

Текля. Це я упер­ше на своєму віку цілую па­руб­ка!.. А цитьте, щось го­мо­нить. Ходімо звідціля.

Гордій. Ну, я вам те­пер об'ясню, што я вас сперво­на­ча­ла, долж­но бить, не разг­лядєл, ка­кая ви єсть красот­ка. Но те­пер вид­но, што ви нас­то­ящая фо­тог­рафія, мас­ля­ни­ми крас­ка­ми пи­са­на,- чес­но сло­во. Только би хоч трис­та рублєй - і сей­час прев­зой­дьот меж­ду на­ми цер­ков­ний про­цес.

Уходять.

ЯВА 12

Завада і пи­сар.

Писар. Шко­да, що це тра­пи­лось не на мо­ло­ди­ку. А свя­че­на во­да єсть у вас?

Завада. Аяк­же! Я для бджіл дер­жу ще по­за­торішню.

Писар. Це ще кра­ще. Тут вся си­ла, що свя­че­на во­да і віск страс­ної свічки. А вже все, ка­са­тельно остально­го, ми по­ба­чи­мо у цій книжці. А стри­вай­те. (Вий­ма книж­ку і ди­виться на зорі). Од­на, дру­га, тре­тя укупі, шість звер­ху, яс­на збо­ку. Зах­ма­ри­ло з-зіспо­ду. Од­на підко­ти­лась. Ага: недо­ко­тись, пе­ре­ко­тись, зу­пи­нись. Од мо­лит­ве­ної, рож­де­ної, хре­ще­ної. Тьфу, тьфу, тьфу!.. Ну, ходім, мо­же, і до­по­мо­жу. Пам'ятай­те, ми­лос­ти­вий го­су­да­рю, що як увійде­мо у сіни, то мерщій запріть двері і каг­лу за­туліть, щоб не втис­нув­ся за на­ми той, що не вночі зга­ду­ва­ти.

Уходять.

ЯВА 13

Степан. Не вірю я, щоб па­нич насміявся над Ок­са­ною. Двічі я уже хо­див до гор­ниць, пи­тав де­ко­го з двірських, чи пос­ва­тав­ся па­нич. Всі ка­жуть: здається, пос­ва­тавсь. Та хто ж мені прав­ду ска­же? Ну, пос­ва­тав­ся так пос­ва­тав­ся! Ніхто тобі не бо­ро­нить же­ни­тись на ко­му хо­чеш, а тілько