read-books.club » Класика » Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький 📚 - Українською

Читати книгу - "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький"

163
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" автора Кропивницький. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 9 10 11 ... 16
Перейти на сторінку:
перш вип­рав пе­ред людьми з кот­рою ко­хав­ся, на кот­ру весь мир опу­див­ся, відсах­ни ли­ху сла­ву!.. Та нев­же ж не шеп­нув йо­му ніхто про те, що скоїлось з Ок­са­ною? Чи, мо­же, він на­ро­чи­то хо­вається, як той злодій. Ма­на, стра­шен­на ма­на! А як же я гля­ну то­ва­ри­шам у вічі, як­що то­му па­ще­ку­ван­ню прав­да? Більш двох років я про па­ни­ча сло­ва ли­хо­го ніко­му не да­вав ви­мо­вить, ба­ки всім за­би­вав. А те­пер… Що тепер?.. Піду ще, ти­ня­ти­мусь, до­ки та­ки не підсте­ре­жу та­ко­го, кот­рий всю мені прав­ду ви­явить. І ко­ли, бо­ро­ни бо­же, па­нич ви­нен пе­ред Ок­са­ною, то… вже я й не знаю, що вий­де з на­шої роз­мо­ви.


ЯВА 14



Писар і За­ва­да.


Завада. Де ж де во­на поділа­ся? Ок­са­но, Ок­са­но! Чи не в са­ду?


Писар. Ідіть і шу­кай­те її. Як­що доб­ре по­ве­ло її, то по­ве­ло на схід сон­ця, а як­що ли­хе, то на захід. А як­що знай­де­те її, то тоді ска­же­те мені. До за­ба­чен­ня. (Ухо­дить).


Завада. Бо­же ж мій ми­лий, бо­же ми­ло­серд­ний! Де ж мені її шу­ка­ти тем­ної ночі! Бо­ро­ни, Бо­же, в річку ки­ну­лась…


Завіса





ДІЯ ТРЕТЯ 





ОДМІНА ПЕРША



На дру­гий день удосвіта. Ве­ли­ка кімна­та у пансько­му бу­дин­ку.



ЯВА 1



Соломія (при­би­ра лож­ки і тарілки з сто­лу). Ну за­ва­ри­ли наші па­ни ка­шу! За­мо­ро­чи­ли зовсім па­ни­ча; сперш по­са­ди­ли йо­го у карт гра­ти, а далі так підпоїли, що він, як сніп, зва­лив­ся. Вже скілько разів на­ва­жа­ла­ся я шеп­ну­ти па­ни­чеві, яке ли­хо скоїлось у нас на селі, та ко­ли ж ані прис­ту­пу до йо­го! Чи не ли­хо?.. Вже світає. Оце за­гу­ля­лись! Хоч би Вла­ди­мир Пет­ро­вич був тут, то я б йо­му шеп­ну­ла.



ЯВА 2



Ок­са­на вхо­дить.


Соломія (з жа­хом). Ок­са­но, ти?


Оксана. Цить! Ска­жи мені, Со­ломіє, чи є у те­бе у сер­цеві бог?


Соломія. Я, єй-бо­гу, сест­рич­ко, ні на ка­пе­ли­ноч­ку не вин­на! То все на­ли­хот­во­ри­ла Тек­ля, тілько ти їй не ка­жи, що я ви­яви­ла! А я хоч і зап­ри­сяг­ну!


Оксана. Я те­бе пи­таю: є у те­бе в сер­цеві бог? Ска­жи мені, чи здійма­лись ко­ли-не­будь твої гру­ди під ва­гою не­ви­мов­но­го смут­ку? Чи з'явля­лись ко­ли-не­будь сльози у твоїх очах?


Соломія. Та я ж, сест­рич­ко, не кам'яна!


Оксана (ухо­пив­ши її за ру­ки). Не кам'яна? Ти прав­ду ка­жеш?


Соломія. Хоч і зап­ри­сяг­ти!


Оксана. Ска­жи мені як пе­ред бо­гом, пос­ва­тав­ся па­нич?


Соломія. На те по­хо­же. Тілько нас­то­яще довіда­тись не мож­на, бо ніко­го з нас не до­пус­ка­ють до йо­го. За­раз як тілько я увійду - і вип­ро­во­дять. Я не роз­бе­ру панських за­ру­чин. У нас як прос­ва­та­ють дівку, то за­раз на руш­ник ста­ють, кла­ня­ються пе­ред об­ра­за­ми, а далі - батькові, ма­тері; а у панів нічо­го не­ма.


Оксана. Вик­лич мені па­ни­ча.


Соломія. Та він, сест­рич­ко, п'яний спить.


Оксана. П'яний! Ти ме­не ду­риш?


Соломія. Ну, от, єй-бо­гу, що ні! Там та­кий п'яний, що й ска­зать не мож­на. Йо­го, пев­но, на­ро­чи­то на­поїли.


Оксана (по­хит­ну­лась). П'яний… на­поїли! І це са­мостійная лю­ди­на!.. Ос­тан­ня надія зах­ма­ри­лась. Про­ве­ди ме­не до йо­го… мій жаль йо­го роз­бу­де, моє го­ре йо­го вит­ве­ре­зить…


Соломія. Пост­ри­вай, мо­же, я йо­го роз­бу­дю. Тілько, сест­рич­ко, йди з гор­ниць,- там у са­ду підож­ди або­що; бо як пані пос­те­ре­же - ли­хо бу­де! Во­на вже не спить!


Входить На­та­ля Се­менівна.



ЯВА З



Наталя Се­менівна (по­ба­чив­ши Ок­са­ни) Ти?!


Ок­са­на. Я!


Соломія не­замітно вий­шла.


Не по­ло­хай­тесь! Це не манія моя, а я жи­ве­сенька… Не по­ло­хай­тесь… і ме­не не ля­кай­те, бо не зля­каєте…


На­та­ля Се­менівна. Як ти посміла ввійти?


Ок­са­на. Не кричіть… бо собі тільки со­ро­му на­ро­би­те… Слу­ги ваші всі по­ко­том сплять… двері не за­перті… я й прий­шла. Пані, не з но­жем в руці прий­шла я до вас і не з до­ко­ра­ми, а при­нес­ла я вам своє сер­це, щоб ви йо­го до­би­ли! Жи­ву­че… ніяк са­ма йо­го не здо­лаю…


Наталя Се­менівна. Я не ду­шо­губ­ка!


Оксана. Не ду­шо­губ­ка? Чо­му ж у вас та­кий страш­ний пог­ляд? Чу­ла я, прав­да, од лю­дей, що, ка­жуть, бу­ва й так: пог­ляд вов­чий, а ду­ша ян­гольська! При­мусьте ж ва­шу ду­шу, щоб во­на хоч на хви­ли­ну за­ся­ла у вашім пог­ляді, і та ма­ла хви­ли­на на­дасть мені си­ли і од­ва­ги. Я сміли­во йшла до вас, а те­пер ост­рах да­ве мою ду­шу і ско­вує мої вус­та!.. Хоч од­ну ж іскру жа­лю у пог­ляді, мо­лю вас!..


Наталя Се­менівна (тих­ше). Чо­го тобі тре­ба? Чо­го ти хо­чеш від ме­не?


Оксана. Чо­го я хо­чу? Ха-ха-ха! Чо­го я хо­чу? І це пи­тає ма­ти, йо­го ма­ти! І справді: чо­го я хо­чу? Я, ма­буть, зовсім вже збо­же­воліла!.. Ви ко­лись ка­за­ли мені, як ще я бу­ла при вас за гор­нич­ну…


Наталя Се­менівна. О, я щод­ня прок­ли­наю той час і го­ди­ну!...


Оксана. Чуд­но! А тоді: мені зда­ва­лось, що ви самі втіша­лись, див­ля­чись, як па­нич за­ли­цяв­ся до ме­не. Ма­буть, тоді в очах ва­ших жи­ла ва­ша ян­гольська ду­ша?


Наталя Се­менівна. Я са­ма не всте­рег­ла­ся, як га­ди­ну в па­зусі зогріла.


Оксана (не слу­ха її). Ви тоді ка­за­ли, пані, що ви й самі не з ви­со­ко­го коліна; що ваш отець був прос­тий міща­нин і вас вчив на мідні гроші. Чо­го ж,те­пер ви так пи­шаєтесь? Од­на­че… що ж це та­ке я пле­щу? Чи во­но ж до речі? Я не те зовсім хотіла ска­за­ти… (По­ду­ма­ла). Що ж та­ке я хотіла? Хіба те, що ваш син лю­бив ме­не, що ва­шо­го си­на і я лю­би­ла…


Наталя Се­менівна. А те­пер ми­ну­ло­ся!.. Мерт­во­го з гро­ба не вер­та­ють!..


Оксана. Ми­ну­ло­ся? Справді ми­ну­ло­ся? А я на­ва­жи­лась бу­ло у однім слові ви­мо­ви­ти пе­ред ва­ми усю мою ду­шу, усю мою пе­чаль… Хотіла ска­за­ти та­ке сло­во, у котрім ви по­ба­чи­ли б, як у дзер­калі, всі мої му­ки, всі ра­ни мо­го сер­ця!.. "Мерт­во­го з гро­ба не вер­та­ють…" І ви так спокійно і тоді б ска­за­ли цю при­каз­ку, ко­ли б по­ба­чи­ли у труні сво­го єди­но­го си­на?.. А я вже ле­жу у труні! А моє сер­це - йо­го сер­це, моя ду­ша - йо­го ду­ша, моє жит­тя - йо­го жит­тя. Він по­мер зад­ля ме­не, і я вже на­по­ло­ви­ну мерт­ва!.. І все ж та­ки ані іскор­ки жа­лю у ва­ших очах?.. Пані!.. Я ко­ха­ла ва­шо­го си­на!.. У йо­го ко­ханні я ко­ха­ла увесь мир бо­жий. Він був моєю дум­кою, моєю мо­лит­вою, моїм світом. Од­ня­ли йо­го у ме­не!.. Од­ня­ли не ду­шо­гу­би, а лю­ди з ян­гольською ду­шею!.. Ох, страш­но ж мені, страш­но!.. Сер­це моє, чи є ти в гру­дях, чи не­ма? Я не чую

1 ... 9 10 11 ... 16
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький"