read-books.club » Класика » Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький 📚 - Українською

Читати книгу - "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький"

162
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" автора Кропивницький. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький» була написана автором - Кропивницький, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Класика".
Поділитися книгою "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький" в соціальних мережах: 

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 16
Перейти на сторінку:






ЛИЦЕДІЇ:



Олексій Дмит­ро­вич Воронов, поміщик, капітан в одс­тавці, літ 65.


Наталя Се­менівна, йо­го жінка.


Бо­рис, син їх.


Владимир Пет­рович Гор­нов, сту­дент аг­ро­ном, при­ятель Бо­ри­са.


Антон За­ва­да, був­ший кріпос­ний.


Оксана, йо­го доч­ка, на 19 році.


Максим Фортуна, був­ший кріпос­ний, стрілець і швець.


Степан Ку­гут,


Охрім - па­руб­ки.


Гордій По­ва­рен­ко, го­ро­дянський швець.


Скубко, пи­сар.


Текля


Соломія


Катря - дівча­та.


Парубки і дівча­та.



Діється між 1862-1865 ро­ка­ми.






ДІЯ ПЕРША



Вид се­ла. Став, греб­ля, млин і т. д.



ЯВА 1



Текля, Со­ломія, Кат­ря і дівча­та.


Катря. О сест­рич­ки, матіноч­ки, ку­ди ж ми оце заб­ре­ли? Тут так страш­но.


Текля. Тю, навісна! Чи не страмо­ви­ще! Та осьдеч­ки ж сло­бо­да. Сотні сту­пенів не одійшли від ха­ти, а їй це здається вже за край світа,


Соломія. Во­но та­ки й справді смер­ком тут не­без­печ­но. А все ти, Тек­ле,- ідем та ідем, а ми за то­бою, як вівці за ца­пом; от, їй-бо­гу, що прав­да. Зад­ля чо­го ти нас сю­ди за­ве­ла?


Текля. Тут бу­де на греблі ди­во!


Дівчата. Яке ди­во?


Катря. Ка­жуть лю­ди, що у тім млині що­ночі ме­лють.


Текля. Брех­ня; прав­да, що ме­лють, тілько не що­ночі, а про­ти ве­ли­код­ня та про­ти зе­ле­них свят. Батько мої самі ба­чи­ли.


Катря. Ох, не роз­ка­зуй же, сест­рич­ко!


Текля. Мої батько ба­чи­ли і тих, що ме­лють, ба­чи­ли своїми очи­ма. Такі, ка­жуть, чорні-чорні, аж ви­лис­ку­ються, а з очей та з ро­та по­лум'я так і па­лить…


Дівчата. Годі-бо тобі плес­ка­ти!


Текля. А он­деч­ки та ске­ля, біля кот­рої по­за­торік чу­мак уто­пив­ся.


Дівчата. По­ча­ла ви­га­ду­ва­ти.


Текля. Я ба­чи­ла, як йо­го й з во­ди ви­тя­га­ли, та­кий синій! Ходімо, гей, дівча­та, аж ту­да. А глянь, Кат­ре, що то пли­ве?


Соломія. От та­ки на­мог­ла­ся по­ло­ха­ти? Глянь, Кат­ря аж трем­тить.


Текля. Ве­ли­кий мені клопіт.


Катря. Бо ко­ли б тобі та­ке тра­пи­лось, як мені.


Текля. Що та­ке, роз­ка­жи.


Катря. Страш­но роз­ка­зу­ва­ти. За мною оце про­ти се­ре­ди бе­не­ря гна­лась…


Текля. Чи й справді? Стри­вай, бе­сур­ко, дасться тобі уз­на­ки та бе­не­ря! ску­паємось, дівча­та!


Дівчата. Ота­кої ще ви­га­дай!


Соломія. Хіба не чу­ла, що тут по захід сон­ця раз у раз во­дя­ник бов­тається?


Текля. Я во­дя­ни­ка не бо­юсь.


Дівчата. Не бійся, та сте­ре­жи­ся.


Текля. Пхи! От­же нав­ди­во­ви­жу вам бу­ду йо­го дра­ту­ва­ти.





Водяник, во­дя­ник,


Дам тобі ме­дя­ник,


По­ка­жись із во­ди


Аж до півбо­ро­ди.





Охрім. Ось я за­раз!


Дівчата побігли.



ЯВА 2



Входить Охрім.


Охрім. Ач, як дре­ме­ну­ли урозтіч, не­на­че ті ко­зи. Тю-тю, навісні! Верніться-бо сю­ди! Це я, Охрім!


Текля. Чи й справді то ти, Охріме?


Охрім. Та уже при­ди­вись. Во­дя­ник же, звісно, з бо­ро­дою і увесь в ку­ширі.


Текля. Справді, це Охрім.


Соломія. Оце ж не­хай тобі вся­чи­на, як ти нас на­ля­кав. А Кат­ря то ма­ло що не зомліла, от єй-бо­гу, що прав­да. Зас­по­кой­ся-бо, це ж Охрім, ось при­ди­вись!


Катря. Ох, дух мені зовсім за­би­ло.


Охрім. І ви­га­да­ють же чорт батька зна які виг­раш­ки - од­на од­ну по­ло­ха­ти.


Катря. Це ж все Тек­ля на­мог­ла­ся.


Текля. Навіщо б мені зда­ло­ся те­бе по­ло­ха­ти?


Охрім. Це вже я знаю навіщо.


Текля. Справді? Ох, який же ти до­гад­ли­вий.


Охрім. Та не по­мо­жеться.


Катря. Я вже й не знаю, що я тобі, Тек­ле, за­подіяла.


Охрім. Як що? їй всі дівча­та за­ва­жа­ють: те­пе­реч­ки ти зо мною стоїш, учо­ра і по­зав­чо­ра теж сто­яла. Ну, а це їй гол­ки у печінки.


Текля. Ой який же хо­ро­шун! Ох, ря­туй­те, сест­рич­ки, бо збо­же­волію від зазд­рості!


Охрім. Ой не ре­го­чи, ой не ска­женій. (До Катрі). Чо­го-бо ти й досі трем­тиш?


Текля. При­го­луб її та міцніше при­ту­ли до сер­ця, то во­на за­раз і одійде.


Охрім. І при­го­луб­лю, Я тобі ж що?


Текля. Аж нічогісінько! Сьогодні при­гор­неш її, завт­ра дру­гу, а там тре­тю.


Охрім. Що ж то я та­кий хвой­дник чи ду­рисвіт?


Текля. Роз­жуй, ко­ли зу­би цілі. Ут­ри сли­ни своїй кралі, бо он­деч­ки які се­реж­ки по­пус­ти­ла че­рез гу­бу.


Катря. Са­ма ти сли­ня­ва.


Охрім. Плюнь ти на неї.


Текля. Зап­лач, тон­кослізко.- Гляньте, сест­рич­ки, яка гар­на па­ра стоїть, мов на­мальовані. А во­на? Во­на - як ро­жа.


Охрім. Відсах­нись ти, са­та­но! Чо­го ти в'язнеш до дівчи­ни?


Текля. А во­на тобі вінча­на, чи як?


Охрім. Хоч во­на мені й не вінча­на, а те­бе я й без по­па поб­ла­гос­лов­лю сьогодні по по­ти­лиці!


Текля. Ру­ки по­кор­чить, ось що!


Охрім. Тьфу!


Текля. І тобі тьфу!


Охрім. (Котрі). На насіння!


Текля. Дай же й мені.


Охрім. Під церк­ву з дов­гою ру­кою.


Текля. Ой які ж до­рогі гос­тинці! Аж у печінках ме­не лос­ко­че від зазд­рості!..



ЯВА З



Степан. Бач, ку­ди їх ли­хе за­нес­ло! А все це Тек­ля ке­рує! Ото во­на за то­бою, Охріме, так зо­рить, пев­но, пос­те­рег­ла, що ти пішов у Купріянівку, так вже й на­зустріч тобі вибігла.


Охрім. Хай во­на про­па­де, анах­те­ма!


Тек­ля. Мо­же, й зо­ри­ла, до­ки дур­ною бу­ла!


Охрім. А те­пер по­ро­зумніша­ла? От і сла­ва бо­гу, Що хоч од­ною дур­ною менш бу­де на селі.


Текля. Не пе­ча­луй­ся! Дур­ний зас­ту­пив по­рожнє місце.


Охрім. Ну й дівчи­на! Нас­то­яще срібне зо­лот­це!..


Текля. І я ж ка­жу, що нас­то­яще!


Гордій. До­вольно ост­ро­ум­ная ба­риш­ня.


Степан. А чи по зна­ку, дівча­та, вам оця про­ява?


Дівчата. Хто ж це?


Текля. А я відра­зу пізна­ла: це ж Гордій По­варів.


Гордій. Он і єсть, Гордій Ми­ки­то­вич! Я січас только што з го­ро­да при­катіл з ко­ло­кольчи­ком. Моє пош­теніє, ба­ришні.


Текля. Бла­го­да­ри­мо вас!


Дівчата. Що? Пош­теніє, ба­ришні?


Гордій. А то как же? Ну, мам­зелі, ког­да же­лаєте по-німецько­му. “Без привєту, как отвєту бить нельзя”. У нас у го­роді, зна­чить, как збе­руться на про­ми­наж, чи, по-ва­шо­му, на ву­ли­цю, січас один дру­го­го за ру­ку: "Моє пош­теніє". І з ба­риш­ня­ми та­кой точ­но хва­сон. Ну, у вас на де­ревні совсєм дру­гой по­ря­док! Так не­да­ром же ска­за­но: "Де­рев­ня как де­рев­ня, а го­род как го­род!"


Текля. Від на­ших па­рубків нав­ряд чи діждеш­ся го­родсько­го зви­чаю!


Охрім. Ні, у нас як лю­дині - то і людське, а свині - то і честь сви­ня­ча!


Гордій. Поз­вольте на спор об етіх сло­вах! На какой счот ви ето от­ди­раєте, еті са­мії ка­те­горії?


Степан. Ме­ли, бісе, чорт те­бе вто­ро­па!


Дівчата. Сидів би там з своїми мам­зе­ля­ми у го­роді.


Гордій. Вот так по­ра­дош­ноє вос­пи­таніє; как поєду в го­род, в тот же се­кунд об'ясню всєм ка­ва­ле­рам і ба­риш­ням, што ка­кая, зна­чит, глу­пая політи­ка на

1 2 ... 16
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький"