Читати книгу - "Етимологія крові"

Ликеру, коли тій сповнилося сім років, до школи не віддали і не купили їй ані причандалля для вишивання, ані золотих кульчиків. Навіть не питали, чи хоче. У неї вже не було батька. Родина, у якій зосталися самі жінки, ледве зводила кінці з кінцями, думали, аби лише не померти від голоду. І Ликерка мусила це розуміти.

До Верховини ми їхали автобусом із Франківська – майже дві з половиною години. Я дивилася у відчинене вікно – на машини, на дерева, на тутешніх людей, на гори, які час від часу вимальовувалися за обрієм поки що лише нечіткою, напівміфічною далечінню.

Марта спала на сусідньому сидінні, зручно прилаштувавши голову на моєму плечі. Її довгі золоті кучері, ніби сонячні зайчики, весело лоскотали мене за шию, дістаючи до грудей, коли ми підстрибували на дорожніх вибоїнах чи асфальтових латках. Я відчувала лише дитячу безтурботність. І нічого, окрім неї. Червневе сонце припікало в міру, а вітерець, залітаючи через вікно, приємно обвітрював обличчя.

Ми з подружкою вирішили відпочити в Карпатах. Вирішили – зірвалися – купили квитки – і поїхали. Напередодні здійснивши цілеспрямований рейд столичними ринками і крамницями. Навмисне підбирали все однакове – зелені шкіряні наплічники, коротенькі лляні штанці, довгі чорні футболки та коротенькі яскраві маєчки, джинси, кросівки, спортивні костюми, гумові капці, купальники, картузики, льолі, кобури для мобільників, окуляри від сонця, газові балончики, гребінці та решту дорожнього мотлоху, без якого важко уявити дівочий відпочинок у горах. Вбачали в тому, може, якусь ритуальну сестринську спорідненість – хотілося, щоб подорож справляла на обох однакові враження. І якби не моє чорне волосся, підстрижене напередодні поїздки коротко «під каскад», і не довгі золоті кучері Марти, – неодмінно нас би мали сприймати як сестер-близнючок. Байдуже, що вона майже на три роки від мене молодша.

Хотілося якомога швидше прибути до того місця, де починаються гори. Величні, таємничі і майже незаймані. Моє тіло потребувало свіжого гірського повітря і чистої джерельної води. А душа – гармонії зі світом і тотального спокою, але – я була цілком свідома цього – не без елементів і чогось на кшталт екстріму. Як у снах…

Мої легені за рік уже втомилися від задушливого пилу, яким наскрізь пронизане цокольне приміщення аспірантської бібліотеки – відділ рукописів та стародруків. Саме так пахне час – старим, пожовклим та приреченим на вічну присутність пилу папером. Стало важко сидіти у холодних від вогкості стінах архіву, коли за тими стінами світить тепле сонечко, шалено буяє зело, легко вбрані й засмаглі кияни п’ють пиво і їдять морозиво, сидячи на лавочках у парку, в прохолодних тінях каштанів. І я покинула свою дисертацію на півдорозі, вигадавши байку – про необхідність для подальшого розвитку своєї теми дослідити на практиці особливості окремих говірок гуцульського діалекту. Що з цього могло виплисти – до ладу не знала, але моя байка виявилася переконливою для наукового керівника, і він, без особливих вагань, підписав лист про моє відрядження. Залишалося лише дочекатися, коли Марті підпишуть наказ про відпустку – у тій компанії, де вона працювала головним бухгалтером. Усе склалося на нашу користь і досить оперативно, а тому ми зовсім не програли у часі, а може, навіть іще й виграли.

Ми мали повних дванадцять днів попереду.

– Прокидайся, вже починаються гори, – я хотіла легенько штурхнути Марту в бік, але в цей час різко загальмував автобус, пропускаючи, певно, якесь із авт на вузенькій трасі, і струс вийшов значно сильнішим, ніж я сподівалася. Моя подруга, перелякавшись, прийшла до тями від, схоже на те, досить солодкого сну. Я подивилася на неї ніяково, знизавши мовчки плечима – мовляв, бачиш, це ж не моя вина.

Автобус рушив далі. Марта сонними очима дивилася попереду себе – у велике скло біля водія. За ним, справді, бовваніли Карпатські гори. Вони її теж заворожували. Ми прикипіли очима до завіконних краєвидів, що й не помітили, як прибули до Жабйого – столиці Гуцульщини, Верховини.

Вийшли з автобуса й озирнулися довкола. За якихось п’ять-шість метрів від нас нестримна, ніби пристрасна жінка, яка не знає втоми від любощів, вирувала, шалено мчалася вперед, оминала підніжжя, утворюючи химерну змійку, блакитно-зелена течія Черемошу.

– У цій красі менше Божого, а більше бісівського, – вирвалося раптом із мене тихо. Але Марта почула і з острахом чи то й з підозрою пильно подивилася мені в очі, потім – на Черемош, нарешті звела погляд вгору – до найвищих і найдальших вершин, ледь вкритих снігом. Чомусь раптом я відчула той сніг у себе за пазухою – це відчуття протривало декілька митей і зникло. Але шкіра залишалася «гусячою», попри те, що сонце сміливо обпікало наші спини й оголені плечі.

Ми допомогли одна одній натягнути наплічники, взяли в руки торби – з речами, але без провізії (ще в Києві вирішили: харчуватимемося виключно тамтешнім їдлом) і подалися вздовж берега – в той бік, куди спішив Черемош. Ми були одягнені в лляні штанці та яскраві маєчки. Це привертало до нас увагу – і зовсім юних, і просто юних, і вже дещо підтоптаних гуцулів. Щоправда, вони лише усміхалися нам. Підморгували, віталися. Але жоден не запропонував допомоги. Наприклад, поносити наші речі. Або ж дати пораду стосовно пристойного і водночас недорогого житла.

– Чи не здається тобі, Ярко, що вони сприймають нас, як інопланетянок? – запитала Марта, коли двоє чорнявих молодиків перейшли нам дорогу, кинули в наш бік здивовані погляди і подалися через місток. На протилежний берег річки. Про щось тихо перемовляючись між собою. Озираючись обережно назад.

– Мені байдуже, – відповіла я.

І справді, було абсолютно байдуже. Найбільше, чого мені хотілося – скинути нарешті з себе всі «баули» і відпочити. Звісно, в компанії з подружкою. Але тільки з нею. На знайомства з місцевим населенням чоловічої статі, принаймні у день приїзду, мене зовсім не тягнуло.

– Іван Франко, коли приїхав сюди вперше, здається, у 1884 році, був приємно вражений красою тутешньої природи, але і прикро вражений злиденним життям мешканців цього гірського села, адже віками