Читати книгу - "Етимологія крові"

Ройбуш тече з чайничка у горнятко, наче потойбічний час, і пахне лісом, у якому я виросла. І взагалі я, здається, поринаю у якусь давно забуту чи, може, навіть зовсім загублену в безжальному дорослішанні казку, міфологему, наповнену безліччю химер, сновидінь, архетипів.

І вже порожні листи у віртуальному просторі не мають жодного значення. Вже взагалі не чекаєш ні від кого листів. І сама не хочеш нікому їх писати.

А може, це просто депресія? Прихована і глибока. Тоді треба негайно тікати подалі від Києва…

Кохана, вітаю тебе з днем нашого міста! Як відсвяткувала? Відправник: Андрійко. Відіслано: 23:13:43 29/05/2006

Ніяк. Але тебе теж вітаю. Одержувач: Андрійко. Відіслано: 23:17:07 29/05/2006

Тільки не сумуй, добре? Відправник: Андрійко. Відіслано: 23:21:03 29/05/2006

Я не сумую. Просто втомилася. Добраніч. Одержувач: Андрійко. Відіслано: 23:23:32 29/05/2006

Тарас Невода був сірожупанником і трагічно загинув, коли воював у 1918 році на боці армії гетьмана Скоропадського. Устина, яка торік лише переступила третій десяток, залишилася вдовою з двома донечками – тринадцятирічною Галинкою і шестирічною Ликеркою.

У неї був іще й син, Дмитрик. Він народився після Галі, але помер трирічним – від запалення легенів. Смерть сина батьки ледве пережили, Тарас аж посивів з горя і все картав себе, вважав, що то його і жінчина вина – взяли малого з собою в поле на посівну, а земля ж навесні ще не встигла прогрітися. Сидів Дмитрик на тонкій драній батьковій сорочці, а потім скрутився калачиком і заснув. Наступного дня схопив його жар, але вони не дуже на те зважали за роботою. Лише під вечір помітили: син ледве живий. Доглядали, вигрівали, поїли усяким зіллям, але не допомогло – втратили, віддали його – ще не прогрітій страхоліській землі.

І лише через три роки опісля смерті Дмитрика, Устина знову поважчала – тільки вже народилася донечка, ще одна, Ликерка. Крикливою була від самого народження – нікому не давала спокою – ні вдень, ні вночі. Покликала Устя шептуху бабу Килину, аби зняти з дитини врок. Килина подивилася на малу, сумно похитала головою, але страшного нічого не сказала. Лише щоб Устина набрала в церкві свяченої води і кожного ранку до схід сонця протягом місяця омивала тією водою донечку. Та послухалася шептухи. Справді, вже за три тижні дитина стала спокійною, майже перестала плакати.

Галинка красунею великою не була. З ріденьким волоссям, кирпатим носом і глибоко запалими очима якогось болотяного кольору. Сама худенька, сутула. А проте усмішку мала лагідну і характер добрий, трохи сором’язливий. За це хотілося її обнімати і міцно притискати до серця. Вчилася в школі старанно, і наука йшла їй легко. Але ж і господинею вийшла не абиякою – в усьому матері допомагала, поки сестричка ще була маленькою: і борщ вміла зварити, і хату підмести, і брудну воду в помийницю винести, і курям картопляного лушпиння натовкти, і латку пришити до сорочки. Але найбільшу любов мала до вишивання. Ще малою любила ходити з мамою літніми вечорами в сусіднє село Дитятки, до тітки Олі і баби Оксани, і спостерігати за ними, коли ті вишивають. Могла годинами отак не відводити очей від того магічного ритуалу – її заворожували кольорові квіти і химерні птахи, народжені чарівною голкою на білім полотні, та ж головне – у її присутності.

Коли Галинці сповнилося сім років і коли її віддали до школи, мама подарувала їй таку саму голку, багато-багато кольорових ниток і різного розміру обрізків грубого полотна – аби вчилася вишивати. Квітки у неї виходили якимись аж надто нереальними, часом здавалося навіть, що то не квітки, а якісь міфічні істоти. Сусідки ходили до Устини подивитися на Галинчині витвори й охали від заздрощів – ані самі, ані їхні доньки вигадати такого б не спромоглися. Ось, наприклад, червоний мак, у якого декілька пелюсточок більші і яскравіші від решти, аж раптом цей мак стає вже не маком, а червоним драконом зі страшною пащею і вогненними язиками, що ось-ось спопелять усе живе довкола – блакитні квіточки барвінку і зелені листочки любистку із маленькими сонечками на них. Усе таке живе і таке фантастичне, аж захоплює дух, коли дивишся на Галині вишивки. Справжня майстриня! І страшно часом Устині стає – бо ж не впевнена: чи від Бога той дар її старшій донечці, чи, чого доброго… від самого сатани. Як подумає – так одразу і хреститься. Але Галинці – хоч би що. Вона почувається найщасливішою в світі, коли тримає на колінах полотно, а в руках – голку з нитками.

Коли страшна звістка про Тарасову смерть докотилася до його родини, Устина рвала на собі сорочку і волосся, билася кулаками об мазані стіни хати, кричала і голосила ридма. Вже зривалася була бігти за Страхолісся – до ставу – на смерть – навздогін за чоловіком, якого кохала дуже. Але стримувала себе Устина від страшного гріха – коли Галинка блискучими від сліз оченятами позирала на неї боязко зі свого куточка, тримаючи на колінах розпочатого три дні тому рушника, але не шила, руки її, здається, приросли до полотна. І ще стримувала себе Устина від страшного гріха – коли Ликерка підбігала до неї, смикала худенькими рученятами за поли її сорочки і питала дзвінким дитячим голосочком: «Мамо, а що з нашим татком? Коли він повернеться?» Як могла пояснити малій, що вже не повернеться – ніколи! – що вогка земля тепер – вічна домівка для його тіла, а душа, можливо, вже збирається десь до неба, а може, ще блукає тут, коло них, не бажаючи так скоро розлучатися?..

Ні, не могла