Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Відчуваю, — кивнув я. — Іноді мені сняться страшні сни і...

Я не встиг договорити, бо почув крик. Вихопив браунінг, побіг до виходу з печери і побачив гвинтівки, націлені в мене.

— Руки догори! — Троє хлопців забігло до печери, один ударив прикладом пана Бекіра, той аж покотився. — Опусти зброю, нам потрібен він! — крикнув мені один із нападників. — Ми візьмемо його, а ти підеш! Поклади зброю, Іване Карповичу!

— Ні! Він вам не потрібен! — Я намагався говорити спокійно і переконливо.

— Він убив нашого брата!

— Ваш брат живий, — запевнив я.

— Що? — Вони розгублено дивилися на мене.

— Ваш брат живий! Ми дізналися, що не він убив Селіма, але вирішили про це не розповідати, щоб легше було знайти справжнього вбивцю. — Я говорив неквапливо, гучно, щоб вони розуміли і чули.

З землі застогнав пан Бекір із розбитим обличчям. Хлопці тупцювали на місці. Пан Бекір витер кров з очей, подивився.

— Ви — трупи, — прохрипів він.

— Так, спокійно, трупів і без цього вистачає, — втрутився я. — Де їхній брат?

— Вони трупи! — наполягав пан Бекір.

— Пане Бекіре, заспокойтеся. Трупи будуть, але краще, якщо це будуть трупи наших ворогів. Ви знаєте, що їхній брат непричетний до вбивства Селіма.

— Вони вдарили мене! — Пан Бекір плюнув кров’ю.

— Вони думали, що мстяться. І вони відпрацюють це. Так, хлопці? — спитав я у братів. Вони були здивовані і перелякані. — Зголошуйтесь, ви ж не хочете мати пана Бекіра у ворогах?

Хтось із них кинув, що згоден, хтось закрутив головою, що не хоче мати пана Бекіра у ворогах. Сам пан Бекір подивився на мене, потім на хлопців, кивнув.

— Ваш брат на Суаті, з моїми людьми, — сказав пан Бекір. — І нехай ніхто в світі не дізнається, що ви вдарили мене.

— Клянемося Аллахом, — кивнули хлопці.

— Османе, що з тобою? — спитав я, визирнувши з печери. Боявся, щоб брати не прирізали хлопця. Але тільки оглушили його.

— Все, відпочиваємо. Завтра вранці підйом, — наказав пан Бекір. — Іване Карповичу, ходімо поговоримо.

Ми відійшли, стали над урвищем.

— Іване Карповичу, я хотів би попросити у вас допомоги в цій війні, — сказав пан Бекір. — Ви — досвідчена людина, були на фронті, у мене немає людей із таким досвідом.

— Я допоможу вам, — погодився я. — Але моя участь мусить залишитися таємницею. Особливо для контррозвідки.

— Ви відпочивали на яйлі, і вам тільки розповідали про війну на узбережжі, — пообіцяв пан Бекір.

— Тоді обговоримо наші дії, — погодився я, і ми говорили ще кілька годин.

Поспали зовсім трохи, вранці на яйлу прибули люди пана Бекіра з узбережжя. Коли побачили Бекіра живим, ледь не попадали з коней, бо ж упевнені були, що він згорів у автівці. Аж утекти хотіли, але крикові пана Бекіра повірили, зупинилися. Сказали, що тепер там усюди хлопці у костюмах, що торгують спиртним, а Сабіт наказав їм не заважати. Пан Бекір повів своїх людей до Карасубазара, з тим, щоби відновити свою владу.

Я ж із трьома братами і Османом вирушив на невеличкий хутір біля Алушти, де бачили одноокого. Ми сховали коней у ярку поруч, хотіли підійти ближче, коли загавкав пес. У братів було сушене м’ясо, кинули собаці, і він замовк. Підійшли до саклі. Осман зазирнув у сарай, сказав, що коней четверо. Ну, приблизно чотири стрільці були в засідці, коли нас із паном Бекіром ледь не вбили. Ось вийшов один, до вітру. Його взяли тихенько. Вийшов другий. Його взяти легко не вийшло, встиг крикнути. На поріг вибіг третій, отримав від мене рукояттю браунінга по обличчю і впав. Я заскочив до саклі, побачив одноокого. Він цілився в мене з маузера. Я у нього з браунінга. Ми удвох мали всі можливості померти.

— Не заходьте сюди, — попросив я своїх.

— І як? — спитав у одноокого.

— Зброю на підлогу, — сказав він.

— Лайно, — оцінив я його пропозицію. Він дивився мені в очі, побачив, що я справді не боюся померти.

— Хто ти? З поліції? — спитав він.

— Ні, я працюю з паном Бекіром.

— Цей шакал помер!

— Ти помиляєшся, — усміхнувся я.

— Я вбив його власноруч і бачив, як його авто згоріло у проваллі!

— Але ти не бачив, що пан Бекір вистрибнув з авто, коли воно тільки з’їхало з дороги. Ти зі своїми друзями мусив спуститися й перевірити. Але не зробив цього. І правильно зробив, бо я чекав вас із цим самим браунінгом.

— Ти теж був там? — скривився одноокий. Здається, не довіряв мені.

— Так, я був там, і це я не дозволив пану Бекіру вийти з авто, коли