Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Він здивовано подивився на мене.

— Ти справді був там?

— Був. Пан Бекір живий.

— Він продав свій народ руським! — одноокий скривився.

— Зараз мова не про нього, — нагадав я. — Мова про нас. Я мусив схопити тебе і доправити пану Бекіру, але так вийшло. Тому пропоную таке. Я відпущу тебе, але ти пообіцяєш поїхати з Криму.

— Я не вірю тобі, — скривився він. — Я не вірю невірним.

— Тоді стріляй, обоє загинемо.

Він подивився на мене.

— Твої люди все одно не відпустять мене.

— Мої люди зроблять те, що я скажу.

— Я заберу своїх людей, — сказав одноокий.

— Ні, вони мої, — не погодився я. — Ти береш коня і їдеш. У бік Ялти. Там сідаєш на пароплав і пливеш звідси геть. Інакше пан Бекір уб’є тебе. Повір, йому дуже не сподобалася твоя спроба вбити його.

Одноокий зітхнув.

— Я не злякався. Я просто мушу вижити, щоби продовжити боротьбу за Єні Туран! — сказав він.

— Мені не потрібні твої пояснення. То що ти вирішив?

— Я згоден.

— Ну ось і добре. Зараз я скажу хлопцям, щоб вони відійшли. — Я повернувся до нього спиною. Він міг убити мене, але тоді неодмінно загинув би сам. — Османе! Візьми братів та полонених. Відійдіть у бік Демерджі. І чекайте там.

— Добре, Іване Карповичу!

Вони зробили те, що я сказав.

— Іван Карпович? Той самий? — здивовано спитав одноокий.

— Не має значення, — сказав я.

— Я читав ваші пригоди і навіть перекладав їх нашою мовою. — Одноокий сховав зброю, подав мені руку. — Я радий, що не вистрелив у вас. Не хотів би стати вашим убивцею. Ви дуже популярні, Іване Карповичу. На жаль, тут, у Криму, вас знають погано, бо мало хто з моїх братів вміє читати. Але ось у Казані чи Баку вас знають значно краще! Для мене честь познайомитися з вами. Я — Амет Місхорський.

— Я знаю, — кивнув і потиснув його руку.

Ми вийшли з саклі. Амет узяв коня, швиденько осідлав.

— Це ті люди запропонували мені вбити Бекіра, — сказав він. — Обіцяли, що дадуть мені місце на човнах для друкарні і зброї.

— Вони брехали. Вони співпрацюють з контррозвідкою, вбили б тебе і твоїх людей. Коли ви домовилися зустрітися?

— Сьогодні вранці. Вони б сказали, коли зможуть дати човни.

— Вони б убили тебе, — запевнив я. Амет скривився.

— Не можна довіряти жидам, — сказав він.

— Не можна довіряти поганим людям. Їдь. І краще тобі не потрапляти на очі панові Бекіру. Він справді дуже розлючений.

— А у вас не буде неприємностей, що ви відпустили мене? — спитав Амет.

— Будуть, — визнав я, а потім усміхнувся. — Якщо ти погодишся допомогти мені, то, може, й ні.

— У чому допомогти? — спитав Амет.

— Відплатити тим людям у костюмах, — запропонував я.

Амет поміркував, кивнув.

— Я згоден.

Ми поїхали до Алушти. Розділилися на три групи, бо весь загін міг би викликати підозри. Поїхали у порт, де стояв пароплав. Там тільки прокидалися. Хлопці зняли охоронця на трапі, ми піднялися на борт, поклали ще кількох охоронців. Я розбудив капітана.

— Пливемо до Туака, — наказав я. Він подивився на мій браунінг біля своєї голови і блимнув очима.

— Пливемо.

Кочегари розпалили котли, ми вже збиралися відчалювати, коли приїхала вантажівка з трьома хлопцями в чорних костюмах. Прихопили і їх.

— У них усіх кольти! — сказав Амет, показавши мені трофейну зброю. — Чому в них однакова зброя?

— Це в них стиль такий. Люблять хлопці форсити.

Ми вийшли з Алушти і пішли уздовж берега на північ. Заходили до кожного селища на березі. Куру-Узень, Туак, Ускют, Капсіхор, Новий Світ. Давали сигнал. До нас приїздили хлопці Льови Штуцера, які контролювали торгівлю там. Їх було зазвичай по четверо-п’ятеро. Вони приїздили з грошима, щоб узяти нову партію товару. Ми їх хапали і кидали до трюму. Так зачистили узбережжя. Останній пункт був у Судаку. Ми стали підходити до берега, коли я побачив, що на причалі стоїть кілька автомобілів, повернутих задом до моря. Я вже бачив, як у таких автах відчиняються дверцята і за ними виявляються кулемети.

— Зупиняємося, повний назад! — наказав я капітану.

Він сперечатися не став, зупинив пароплав, потім ми почали плисти від берега. На причал вискочило кілька десятків хлопців у костюмах, вони почали стріляти в