Читати книгу - "Засвіти"

частіше пролітали з радісним криком і гелготом косинці журавлів, качок, гусей чи лелек. Домна дивилася, як вони розтавали у сіро-сріблястій імлі, і чи то від тієї напруги, чи від жалю і безсилля свого починала крадькома змахувати непрохану сльозу. Чула ж бо, серце рветься туди, куди тримають путь журавлі, а ще ж, як на біду, якимсь солодким болем стріпується під грудьми дитя, нагадує про себе поштовхами, та так, що аж в очах темніє.

«Дитино моя, журбо моя постійна! Що з нами буде?» — падала й гасла, як вечірнє сонце за пагорбами, скорбота.

— Домно! Домночко! — покликала одного вечора господиня.

— Я тут, добра ефенді-господине! — спохопилася Домна і, витерши наспіх очі, пішла у саклю.

— Знову плакала?.. Горе моє!.. Сідай, спочивай,— якось особливо оглянула Халіда наймичку.— ...Помічаю я, що в тебе горе, тяжкою ходиш. Катуєш себе, від нас ховаючись. Правда це? — подивилась вона співчутливо-пильно молодиці у вічі.— Та ти не плач, дочко,— пригортаючи голову знедоленої до своїх грудей, заспокоювала господиня.— Чого з нами, нещасними жінками, не буває на цьому світі...

— Пра-вда-а, люба ханум, прав-да-а,— впала Домна на коліна, припадаючи до пелени лицем і ридаючи.— Я вже давно мусила те сказати, та не осмілювалась... боялась... Тому й безецною — нечесною — чуюся...

— Я також давно вже те запримітила... Хто ж батько і де він?..— погладжувала вона ласкаво голову наймичці.

— Козак Дмитро, я ж вам казала вже про нього, про бранця того, що, мабуть, замордували в Кафі... Ми облюбенці, заручені з ним були... Мали вже весілля гуляти. В ту-таки ніч святого Плакиди я й пізналася з ним і зачалась, нас і людолови схопили на тому... Бачила я, як і батька в бійці забили, і Дмитра петлями заарканили.

— А-а-а, пригадую, він, здається, загинув, казала ти, у Кафі? Це той!..— додала вона згодом, щось зв’язуючи в уяві, ніби й справді колись знала того козака.— Мені тебе й дівчиною жаль було, а молодицею — і поготів.— Замовкла Халіда задумливо.— Не можу лишити тебе отакою в себе,— сказала вона згодом, на смерть налякавши Домну.— Я вже давно думаю,— притишилась вона, ніби їх хтось міг підслухати, хоч були одні.— Ходить чутка, і таки досить певна, що недалеко десь тут появився великий алай козаків, а Оман казав, що вони здобули кілька фортець, то... попробувала б ти якось, може, добратись до них...

— Хіба ви що?..— дивилась великими очима служниця на Халіду.— Відпустите мене?.. Пускаєте?..— не вірила почутому Домна.

— Пускаю, дочко, хоч і не знаю, як воно буде, бо криюсь з тим від Омана. Та ти давно вже відробила мені викуп, а кому не хочеться зробити в житті щось добре для смертних? Скажу йому, що ти не повернулася з базару... Так і ти говори, коли що... Приготувала тобі ось одіж, зароблену в нас, візьми їжі, та й хай аллах не лишає тебе в путі...

— Ви це справді, люба ефенді, чи, може, перевіряєте мене? — Домна кинулась в сльозах та в розпачі обнімати господиню...— І вже тепер?!.. Зараз?!..

— Вже тепер... Лише в путі не відкривай лиця, не проговорись... Хочу, щоб ти не прогавила того козацького алаю... Тож будемо поспішати, бо нам уже пора...

Не вірячи сама собі, Домна вийшла з саклі, оглянула убоге дворище й пішла з нього разом із Халідою. Скоро вже лише верхи аулу бавваніли звіддалік. Халіда йшла першою, аж наймичка не могла встигати за нею.

На високому косогорі-бугрищі господиня спинилася, спроквола оглянула довкілля, прослала шматик полотна, що мала при собі, стала на коліна, звелівши й Домні те саме зробити, і довго молила пошепки аллаха за щасливе повернення бранки в рідний край. Проказувала про себе молитву і Домна, але не аллахові, а Христу молилася, ревно приливаючи ту молитву слізьми. Нарешті Халіда різко підвелася, струснула отой шматик полотна, по-материнськи погладила Домну, приховуючи сльози на очах.

— Пора, дитино. Тут наші дороги розійдуться. Хай щастить тобі на твоїй путі.

Ніч була холодна і сира, і втікачка скоро відчула, як до трепету від страху додався ще трепет холоду. Вона спішила, скільки сили мала, ще й тепер не вірячи в оте неймовірне, що сталося. А самотина у кожному кущикові, у кожному пагорбкові малювала поторочу, і вона підкошувала ноги, сушила в роті, привидами спиняла ходу. Аж задихалася вже біглянка від жаху, що виростав у ній у щось велике, волохате, таке, що судомило тіло, млостило серце і паморочило голову.

Десь опівночі тумани і хмари непомітно розвіялись, у небі повільно висіялись зірки: одна, друга, доки не показався великою сковородою-обичайкою повний місяць, прориваючись крізь хмари. Домна ніби аж утішилась від того, бо хоч щось бачила тепер, трималася напрямку. Це додало їй трохи сили, а як вийшла поза пагорбом на старий путівець, про який їй оповідала господиня, то й зовсім обрадувалася, бо переконалася, що йде в потрібному напрямку, до того спасенного алая, що має десь там бути.

3 появою дня Домна спинялася, як і веліла їй добра Халіда, то коло струмка десь, то коло озерця, де змочувала скроні й уста, опалені страхами і швидкою ходою, наповнювала кубишку-глека свіжою водою, перепочивала якусь годину чи дві, заячим сном подрімавши, і, коли поблизу не помічала небезпеки, ішла вперед, оминаючи всяку ознаку життя, селища чи хутора, аби тільки схід сонця був перед нею. Розмочений черствий корж чи суха, мов камінь, бринза, щедро приготовані Халідою в дорогу, підтримували сили, давали наснагу; та й того і іншого в неї вже мало було, і Домна лякалася голоду, заощаджувала, зціплювала зуби і з усіх останніх сил ішла вперед...

Як не обачливо вона рухалася,