Читати книгу - "Засвіти"

як не вдивлялася в, навкілля, як не чатувала себе, та не вбереглася від небезпеки. Переваливши через чималу гору, з якої було видно цілі пасма більших і менших пагорбів, вона побачила перед собою, як хмару, отару овець, а поряд цілу псюрню собак, що тут же й обсіла її, не давши отямитись. Домна лише крикнути встигла несамовитим голосом, як вони вже валували навколо неї, і рятувало її лише колюче віття чагаря, до якого вона притиснулась, відбиваючись від отієї псюрні, та гирлига, якою водила перед носами розлючених тварюк. Хтозна, чим би все закінчилося, бо Домна вже втрачала силу, відбиваючись, бо кровоточило її коліно, а халат-накидка був пошматований в кількох місцях, коли б не надбіг спасенний пастух та не розігнав отих страховиськ геть...

Був то звичайнісінький татарин-пастух, випалений дочорна весняним сонцем і вітрами, висушений до сухаря, з поморщеним лицем, хоч і не мав багато літ... Відігнавши собак, він співчутливо і запобігливо хотів чимось допомогти біглянці, хоч і не відав, хто вона, звідки і куди тримає путь, але порятована й словом не обізвалася. Навіть не подякувала рятівникові, мов навіжена, побігла від нього. Довго він, як ув’язаний, ще йшов у розгубі за нею, називаючи її то кадин-джан, то кадин-гюзель, просив зупинитись, напитись води чи щось з’їсти, застерігав і лякав козачим алаєм, що ходить десь у тому напрямку, куди вона йде. Втікачка не спокусилася водою, як і їжею, ще скоріше заспішила від пастуха, ховаючи лице, і він нарешті залишив її, подумавши в розгубі, що жінка не при собі...

Трохи прийшовши до тями, Домна пішла прискорено далі, несучи в грудях оте калатливе «алай», доки її, зморену до знетями, і ніч не насіла в путі. Знову підшукувала згірок, рвала торішнього травостою, настилала, мов сідало яке, собі місце і, скулившись, прилягала на часину, ждучи місяця, щоб при його появі схопитись і йти далі. Сила помітно вичерпувалась, а, крім того, відчувала ще й оті болючі до запаморочення поштовхи в собі, що, хоч і не часто, давали про себе знати, вимагали зупинитись і перепочити.

Щось жахливе, видно, верзлося їй, бо проснулась від власного крику, мов зненацька вжалена. Схопилася, злякано оглянулась, притримуючи калатання серця, і, нічого не помітивши навкруг, глибоко зітхнула і заспокоїлась. «Треба рушати»,— подумала, дістаючи рукою свої нехитрі речі, як раптом почула якийсь далекий лемент. Не вірячи собі, прислухалась і, переконавшись в наближенні отого лементу, поповзла задкома в густіші кущі. А лемент близився й близився. Аж ось до нього почали домішуватись інші звуки: скрип коліс, іржання коней, гомін і ніби спів... Домна, задихаючись від страху й очікуваної радості, підвелася, відхилила віття і, завмираючи, глянула в той бік, звідки накочувались звуки. Прямо на неї їхало, гарцюючи, кілька вершників, а за ними плелося якесь безладне обшматане юрбище.

«Ясир! Ясир! Боженьку мій!..» — мелькнуло в голові, і потягло її назад, спершу помалу, потім швидше, зрештою підвело на ноги і понесло попід кущами несамовито куди очі бачили.

— Саво! Саво!.. Глянь-но! Дознавач! Їй же богу, дознавач! Ану, наготуй петлю! — почула Домна позад себе, і це «петлю» сонцем влетіло їй у свідомість, блискавкою засяяло в очах, повільно розлилося млосним лоскотом повені в грудях, і вона, зробивши з розгону півкруг і не зупиняючись, побігла вершникам навстріч, аж ті з дива коней заповодили. Не добігла лише, бо в її очах вони раптом попливли колами, захиталися, беркицьнулись хтозна-куди і дзигою завертіли так, що й не видно їх стало.

— Гони, Саво, за товмачем,— почула вона, як, облита водою, прийшла до тями.— Товмача сюди! — гукав якийсь молодик з баского коня, що крутився в Домни перед очима.— Товмача!

— Не треба товмача. Не татарка я... Втікачка...— ледь знайшла в собі силу і обізвалася Домна.— Втікачка я, рідні мої,— зовсім опритомнівши, звелася вона, мов п’яна.— Почув-таки бог мої молитви, розшукала я вас.

— Ти глянь, яка оказія! Не татарка! Думаєш, як по-нашому навчена, то й не татарка? Нас, дівчино, не проведеш,— глузував козак-хвалько на радощах.— Ми тут і не таких бачили...

— Кажу ж тобі, полонянка я... Сотника Паливоди дочка, з Грушівок, може, коли чув?!

— Паливо-ди-и? — здивувався козак.— Може, покійного пана Олекси, сотника?..

— Атож, його, сотника,— втішилась Домна.— А ти ніби знав батька?..

— Та хто ж ще краще міг знати Паливоду? — вдивлявся він їй у обличчя.— Я ж джурував у нього, покійника... Я ж... Ходімо вже, бо ось наш отаман несеться,— вказав він поглядом на верхівця, що наближався.— Тискиневичем Григором прозивається...

— Паливоди?.. Отут?.. Дивина!.. Як же потрапила сюди?..— допитувався той, розглядаючи біглянку.— Царство небесне душі його і святість пам’яті про нього, дочко!.. Всі ми під богом ходимо,— перехрестився Тискиневич.— Літ десять ходив я з Сагайдаком на татар. А одного разу ми з батьком твоїм і за ясирниками разом гналися... Посади її, Чорноволе, на мажу, бо стомилася, певно,— наказав сотник кремезному козакові, що стояв обіч, і поскакав геть.

Поволі гойдаючись у колимазі, Домна прилягла на якісь клунки з одягом і, залита щасливою втомою, під скрип коліс та поштовхування в животі, одразу й заснула...

5.

— А, ковінька твоїй нехтемській матері! Доведеться ноги залишити в цьому сатанинському багні! — лаявся у пітьмі ночі добре підхмелений козак, вовтузячись на запорошеному мжичкою темному шляху. Глейка, розквашена земля тягнеться за взуттям, липне, присмоктується смоком — ноги не вирвеш, а тут ще на лихо темінь така, хоч око виколи.— Чи привиджується мені, чи справді он там плутається якась потороча під тином? — гундосо бурмотить сам до себе подорожній.— Мабуть, таки не привиділось,— прикладає він руку до лоба.— Ніби людська подоба, а