Читати книгу - "Засвіти"

— Як не татарка?! А хто б же ще?.. Ваші люди нас, правда, називають потурначками, але ми вже давно татари... Ще тумами кличуть нас... Та воно всюди, дочко, є і люди, і нелюди,— зітхнула вона чомусь по мовчанці.— Шануватимешся, то, може, й подякуєш бідній Халіді. Як і чоловікові моєму. Він у мене хоч і суворий буває, та в ньому й доброго багато, особливо до знедолених...— сказала, і Домна зауважила, як вона, ідучи, зчаста дивилася на неї, щось собі обмірковуючи.

— Служниці нам не треба,— заговорила опісля, як зайшли до саклі, що від давності перекосилася набік.— А купила я тебе просто з жалю. Просила того грека, може, зауважила, щоб і тебе разом з матір’ю узяв у Корінт, так не захотів же... То ж мати твоя була чи я, може, помилилася?

— Ма-ти-и,— заридала раптом Домна знетямливо.

— Сльозами, дитино, не поможеш ні собі, ні іншим,— присіла вона на килимок на підлозі.— Присідай, з’їси, що аллах послав, та якось воно вже буде. Не побивайся...

— А цей Корінт де ж є?..— ковтаючи черствого коржа з бринзою, перепитала Домна.

— Місто таке в Греції... За морем...

— Що ж вона робитиме там?

— На виноградниках або на тютюновім полі працюватиме... у того грека чимало їх, і зиски великі має, то Матері голодно не буде...

Помовчавши, вона стала розпитувати Домну, звідки Вона та як потрапила в ясир, кого ще втратила та хто лишився там, удома, з родини. Довго тривала та розмова. Чимало, взнала цікавого в наймички господиня, та й Домна, полегшивши розповіддю своє горе, ніби вдруге його переживши, почала несміливо розпитувати й Халіду.

— То ви... також, чую, по-нашому говорите, хоч і химерно якось...

— Народилася я тут, тут і батьки мої жили; кажуть, що й дід мій Кет Худою — старостою колись був у цім селі. Не дивуйся цьому. Русини ще з княжих часів мешкають тут. Татари, та й мій чоловік, не люблять про це говорити, але для мене абищиця те. Я й віри Магометової, як і інші туми, хоч деякі й своєї тримаються. Проте і ті, і інші душею і серцем рідність до ваших бранців виказують, співчуття мають. Адже тепер у Криму живе чи не більше ясирників, ніж господарів. І те сказати, татари Христової віри не переслідують; людей всіляких по викупах чи старців та немічних або й лірників ходить тут безборонно немало; а в містах та великих селищах, де ваших багато, є й церкви, і монастирі, і цехи та цехмістри всілякі... Щоправда, платять вони данину двічі на рік: хто збіжжям, хто крашанками чи полотном, а хто й овечками та бузівками, так, як і інші народи, тут сущі споконвіку. Але де ж того не платять на землі, дівчино?..

— Дякую, що викупили мене, паніматко,— розчулилась Домна.— Жалкую, що матінки моєї ви не викупили... Що з нею, бідною, буде тепер?..

— Воля аллаха, дівчино, у всьому. Ти не печалься тим, бо її не зміниш, а себе горем доб’єш заздалегідь. Кріпися, то ще, може, чогось у житті й доможешся, чей же молода ще...— втішливо натякнула вона бранці, обдивляючи ту.

Довгими здавалися дні на чужині. Брели вони вузлуватою вервечкою, мов краплі, схожі одна на одну. Роботи вистачало, аж справлятися з нею не встигала, допомагаючи господині та й господареві, що, на щастя, не задивлявся на її дівочість. Домна виконувала всяку роботу старанно і, хоч нескоро, а все-таки заслужила і заздрісну для інших прихильність господині, і довір’я неговірливого господаря, що вряди-годи навідувався з пасовиська на своє обійстя і бачив Домну з Халідою, ба навіть саму, на пасовиську, коли приносила обід чи білизну. Часті мимовільні схлипи і гострий біль від отого невимовного горя потроху затихали, рана рубцювалася, проте смуток та затята мовчанка лишалися на наймиччиному чолі, і господиня не раз помічала непрохані сльози в Домниних очах. Вона навіть дивувалась із того трохи, бо знала інших, що не носили в серці так довго смутків, хоч би й великих.

А Домна журилася тепер уже не лише розлукою з рідними, не тільки втратою материзни та ріднизни, хоч і те мучило. Чи не найбільше смутку додавало їй те, що з кожним днем все більше розросталося і ширилося в ній, наближаючи незнане ще, але й велике, трепетно жадане і страшне. Бо все частіше воно нагадувало про себе то тяжкими примарними снами, то млосними і вибагливими хотіннями, то гнітючими і дражливими задумами, то частими почуттями голоду і спраги і просилось, вимагало уваги до себе, звірення комусь. Нарешті об’явилось і ластовиння під очима, стала відчувати безпричинну задуху в роботі, втрату легкості в ході. А ще ж і груди виповнюються з кожним днем помітніше й помітніше.

Не раз уже вона збиралася розповісти про це своїй ханум, та в останню мить не вистачало сили наважитись, бо чулася в якомусь боргу перед господинею, який ще сподівалася якось відробити — старанністю, заповзяттям, невтомністю. Особливо треба було доткати сувої полотна, що сама ж розпочала, щоб уже тоді, може, поділитися з господинею отим невідворотним. Отож знову і знову мучилася, скніла і ховалася, поки щасливий випадок не став у пригоді....

Викінчила не лише полотно, а й вовняні рядна, від чого ханум була особливо задоволена, ба навіть верстата винесла з тісної саклі. Бралося саме на повесення, і хоч було ще рано, та цього року на диво жваво зазеленіли пагорби і береги річок. Домні вже ледь удавалося ховати одутлуватого живота від господині. Вечорами, розв’язавши оті окрайки, що весь день прямо палили тіло, вона переконувалась, що більше ховатися не може, що треба якось зізнатися ханум і полегшитись. У світлому небі ще клубочились купчасті, як рване клоччя, хмарки, а під ними все