Читати книгу - "Сусід"

Але ті звуки за стіною… З вчорашнього вечора їх відлуння безцеремонно вселилися в мій мозок. Не покидала думка, що чоловік, який учора заставив звиватись жінку наче вужа на розпеченій блясі, мусив бути… іншим.

, який заставляв жінку плакати, мимоволі вселив в мене… надію.

О! Здається, за стіною хтось таки є. Силоміць відриваюсь від кривої смужки злиття неба зі землею. Інстинктивно намагалася знайти відповідь за вікном, бо тут, в моєму помешканні, її чомусь немає. Не зауважила, що вже стемніло. Навпомацки пробираюсь до потрібної стіни. Якраз в ногах ліжка. Вона така ж гола як і я. Відчуваю, що трохи промерзла, але не вбираюсь, бо боюся змарнувати час і пропустити щось важливе. Притуляюся до неї. Спочатку обличчям, а згодом і всім тілом. Стіна приймає мене. Вона на диво тепла і єдвабно гладесенька — як тіло цілковито молодої дівчини. Я розставляю руки, наче хочу обійняти її. Стіну? Дівчину? Виходить якесь розпяття, тільки з тилу. Отак з розпростертими руками, наче птаха, яка намагається злетіти, перетворююсь в слух.

Якщо заплющити очі і довго-довго вчуватись, то можна все бачити. Ніби-то бачити. Я була в тій квартирі, коли там робився ремонт. Ми всі з цілого під’їзду там були, бо роботи велися дуже довго і дуже гучно. Спочатку було навіть цікаво — хто ж затіяв несамовитий ремонт в такому скромному будинку як наш. А виявилося все значно простіше, ніж гадалося. Сусіди видали доньку заміж за іноземця, от він і вирішив зробити в її квартирі ремонт на випадок, якби їм довелося сюди приїздити. Але пройшло вже кілька місяців, а в квартиру так ніхто й не навідався. Видно тому її й продали. Зате всі сусіди там були і весь ремонт бачили. А мені впало в очі планування. Бо хоч помешкання було двокімнатним, зате кухня в нього значно менша від моєї. Це мене здивувало.

Прилинувши до стіни, мені не вартувало жодних зусиль уявити кімнату, яка була по той бік перегородки. Пофарбований світло-персиковою фарбою, покій світився, коли заходило сонце. Великі, на замовлення дубові підвіконня з легкістю могли вмістити на собі людину. Ліжко, мабуть, стояло саме з того боку біля котрого я принишкла.

Невже вони привезли зі собою песеня? Тоненьке, наче павутина, скавуління ледвовловимо долинуло до мого вуха. Почула як мороз пробіг по шкірі і та вкрилася дрібнесенькими пухирцями. Холодно? Ні. Раптом стало до болю нестерпно від одніє думки, що я більше тих очікуваних звуків не почую. А як же ж моя надія?

Завиваня повторилось, але значно голосніше. Стало очевидним, що то ніяке не цуценя, а жінка породжує ті звуки. Та ж жінка, що учора всіма фібрами душі ловила задоволення.

Не треба думати, що я їй заздрила. Ні. Я свого часу також все отримала. Але то було щось інше. Таке ж переконливо солодке і щемке, таке ж тягучо-тремтливе, але лишень на фізіологічночному рівні. Про це я довідалась… вчора. Бо вловила в голосі незнайомої жінки щось більше, аніж просто втіха… Що саме — я не відала, бо сама цього ніколи не мала. Саме те щось і було майстерно вплетеними нотками з присмаком гіркого полину в приторному солоді, що надавали тому вдоволею лету. Стрімкого. Окриленого.

Що ж там відбувається? Мене розривала на шматки цікавість. Як я не дослухалася, як не намагалася вловити ще бодай хоч якийсь звук крім того скавуління, нічого не вдавалося.

Там більше нікого не було. Вона сама. Вона лежить так близько, що я розрізняю її дихання. Що ж, чорт побирай, вона там робить? Чому так скавулить? Невже щось спричинює їй біль?

Скиглення стає голоснішим і наче благальнішим. Чую як вона несамовито товчеться по ліжку, як натужно і співчутливо стогнуть простирадла. Я стерпла. Та ж вона… Вона намагається отримати собі насолоду… без нього. Сама собі… Сама для себе… Насолоду, яку з ніким не потрібно ділити, за яку нікому не мусиш бути вдячною. Тільки-но зрозуміла походження тих звуків, в уяві постала жінка. Молода, самотня з великими потойбічними очима, в яких можна заховати пів-світу. Рот відкритий, уста сухі і пошерхлі. В надвечірніх сутінках в неприродній позі застигла постать. Тьмяним світлом вібрує матовість шкіри. Тіло розламане кривою лінією ніг, розкинутих в різні боки. В ту надтріснутість встромила пальці. Намагається загоїти свою рану, загоїти біль, завдану чоловіком. Радше його відсутністю.

Тепер вона квилить, мов пташка. Та, що з поламаним крилом силиться злетіти. Уста жадібно хапають тонкі ріски розігрітого повітря, щоб не задихнутись від потреби… в ньому. В чоловікові чи в його устах, руках, смаглявій плоті? Руки жадібно зминають перса. Ні. Лише одна рука. То праву, то ліву. А ті вперто мовчать. Не реагують. Не тріпочуть і не тремтять. Тільки настовбурчено закопиливши пружні пипки штрикають її у й так зранене самолюбство. Бо їм також, бачите, подавай його долоні. Мякі та водночас владні.

Силуюсь і ніяк не можу згадати а який то він, той дотик чоловічих рук. Невже так давно це було, що геть з пам’яті стерлося? Чи не було що стирати? Ніяк не вдається освіжити спогад про дотик. І починає мені видаватись, що його взагалі не було… того діткнення. А як же тоді? Як же я без торкань? Невже просто входив в мене і через кілька митей — наче нічого й не було? Та ні. Не може того бути… Чи може? І я з тим жила, вірніше без того?

Вмить зробилось якось страшно і соромно… самій за себе. Легко, аби тільки вмістилася рука, зробила між стіною і тілом шпарку. Не відриваючи вуха від шовковистості тиньку намагалася зімітувати дотики чоловічих рук, аби хоч таким чином відновити в пам’яті стерті файли. Спочатку в мене виходило якось незграбно, наче торкалась чогось чужого і непристойного. Руки були холодніші від персів, тому ніжна шкіра одразу зібгалася і вони ледвовломимо потягнулись догори, наче дуги брів, здійняті в очікувані якогось дива. Довелось зауважити, що вони в мене округлі і доволі важкі. Відчула як вони охоче вмощуються в долоні та мов малі кошенята