Читати книгу - "Сусід"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Замерзлими враз пальцями беру інший папір. На ньому зафіксований акт всиновлення. Копія паспорту. Виявляється, в нього є дружина — Зайченко Оксана Миронівна, шістдесят першого року народження.
Спочатку руки, а далі я вся починаю труситися дрібним загрозливим тремтінням. Сльози? Більше нема. Злість? Вся також вийшла зі сльозами. Але ж якось потрібно спинити той трем.
Відрухово витягую з торби пальто і вбираю на голе тіло. Я досі не вбрана, лише майтки і станик зі суцільного гапту, які позавчора купила, піддавшись хвилевій забаганці.
Хоч добре знаю, що нічого не знайду — все одно шукаю. Можливо, десь на дні хоч якась краплина алкоголю. Таки ні. Йду до вхідних дверей. За мить тисну гудзик дзвоника.
— Хто там?
Слава богу, він вдома.
— Вікторія.
— Добридень. — Широко відчиняє двері.
Всміхається? Чекав?
— Маєте каву?
— Авжеж.
— А коньяк? — Переминаюся з ноги на ногу в одвірку.
– І коньяк є. То що заходиш?
Він перейшов на «ти» вмисно, чи то вихопилось йому випдково.
— Так.
Раптом наші погляди стрічаються на моїх босих ногах.
Всміхаємось. Обоє. Не знала, що усміх так сильно може зблизити. Що все інше тоді може виявитись зайвим…
— Я все продумала. Продамо мою квартиру, переїдемо в інше місто і почнемо все з початку, Сашко. — Тулюся до нього ще щільніше, наче хтось намагається його в мене забрати. Мабуть таке відчуття, бо в чужому ліжку. — Нащо вона тобі? Молода, виснажена, психічно неврівноважена… відпусти її.
— Я також про це думав, — тихо проказав він.
Ого! Про що він також думав? Він не міг знати про квартиру. Я ж нікому про неї не говорила. А про сина… все ще з нетерпінням і острахом чекаю першої слушної нагоди, щоб сказати йому про це.
— Про що? Думав про що?
— Я не знав про квартиру. — Всміхнувся, наче прочитав мої думки.
Його тепла, повна чуттєвої ніжності долоня погладила моє плече.
Слава Богу. Бо вже всяке можна було б подумати. Тепер мабуть сам час, щоб сказати про малого. Шалено калатає серце. Впріли долоні і тонкою цівочкою зрадливо тече з-під пахви піт. Завмерла. Намагаюсь не дихати. Почуття любові і ніжності до цього завжди самотнього в душі чоловіка розривало мене з середини.
— Про те, що втомився від неї, від її повчань, очікувань, істерик, невиправданих надій… — наче до себе говорив він.
Скамянілий погляд втупився в стелю, наче звідти читав текст своєї сповіді, яка от-от мала стати й моєю.
— Розумію… Ти ж будеш не проти, якщо… — скориставшись паузою, хотіла сказати про малого.
— Від її чорних, велетенських очей, в яких кожного-кожнісінького дня німий докір. — Продовжував зчитувати зі стелі текст втомленим голосом, не зауваживши мого несміливого втручання. — Від її німого болю, затравленого кохання, від її надмірної прив’язаності, надокучливої ніжності… — Затнувся, наче напис на стелі зле відчитувався. — Зрештою, втомився від її малої, яка до того ж тільки її, а не моя…
Мимоволі й сама звела погляд на стелю. Може, останньої фрази там не було, можливо він сам її придумав… Можливо…
Можливо… Володька добре подбає про сина.
Оглавление 1 2 3 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сусід», після закриття браузера.