Читати книгу - "Сусід"

Спинилась. Ні. Нічого такого схожого досі не відчувала. Таке не можна забути. Не можна викреслити, стерти з пам’яті. Не можна не пам’ятати ту довіру, з якою перса відповідають на твої дотики. Ту пружність і твердіть їх верхівок, яка так невинно провокує і манить. А згодом — бажання стиснути їх з усією натугою, аби силоміць вичавити з них радість насолоди. Та найдивовижніше те, що ніжність і єдвабнисть з якої вони виткані сама прагне того грубого і владного дотику, від якого тужавіють потемнілі від задоволення кільця. І, мов цнотливі дівчата, вкриваються румянцем, видаючи безсоромне бажання бути зім’ятими, розтерзаними, насилуваними.

До болю солодко. Жінка за стіною переходить на крик. В тому крикові все: біль, самотнє надвечір’я, насолода, претензія, крива лінія неба, надія… Друга рука відривається від стіни і вже пестить стегна, внутрішню поверхню ніг, яка на дотик схожа на перса. Така ж єдвабна і така ж чуттєва. Господи, та що ж це зі мною? Навіщо я це роблю? Я ж уже все згадала — не було нічого схожого. Так не пестив ніхто мене. Може, для годиться й стиснув напнуті горбики під блюзкою, може й поцілував, трішечки попестив… але не більше. То що? Маю тепер самотужки наздоганяти? Але що? Чи кого?

Далі… я пропустила все, що було по той бік. Почула голосний переможний стогін полегшення. Не знаю, це була я чи жінка за стіною. Та це вже не мало значення. Плоть болісно і затихаюче пульсувала під пальцями.

Сльози текли з очей і зрошували подушку. Чи я тоді плакала? Мабуть, ні. Я проходила очищення. Я вчилася любити себе саму. Я більше не хотіла стояти осторонь і вдавати, що все, що відбувається — відбувається не зі мною…

Зранку прокинулась від того, що протягом ночі ніяк не могла знайти усамітненого місця, аби побути наодинці з чоловіком, який без сумнівів як дві краплі води був схожим на Володьку. Якби не той сон, і бажання все-таки опинитись сам на сам з незнайомцем, то я б, мабуть, сьогодні іншими очима дивилась на новоприбулого… не такими жадібними. І, можливо, не вляпалася б в цю бридку історію з нишпоренням.

Раптово мені зробилось так прикро за себе, що на очі вмить набігли сльози. А я ж, потрібно зауважити, не з сентиментальних. І чому це все на мою голову? Навіщо воно мені?

Жила собі як всі. То й що, що нічого особливого не було, що чоловік не дарував квітів, дрібних подарунків, не цілував на добраніч, не говорив: — «Доброго ранку, люба», не приносив кави до ліжка, не дивився на мене зі захопленням, не зауважував в якій я сукні, не міг згадати, що їв щойно на вечерю — так це у всіх так. І я начебто вже до цього звикла — не жалілася нікому, не вередувала, ультиматумів не ставила на кшталт: — «Або шуба, або я», навіть тихцем по ночах не плакала — звиклася.

Уявила собі, що це не я. Що це цілком інша жінка в якої така доля — карма так би мовити, а сама збоку на це все споглядала. Збоку воно не так болить…

І ті чоловіки… Я ніколи не ставала на сторону жінок, що чоловіків цуралися, зневажали чи просто ігнорували їх. Правда, я тих жінок і не осуджувала, бо завжди вважала — кожному своє, але потай тішилась, що той, нестерпний, за їхніми словами, чоловік в мене все ж є.

Зрештою, нема чого гріха таїти — вважала себе від тих жінок ліпшою. Бо ж якби і в них були чоловіки, то чи б вони тоді виступали та мітингували? А чому в них чоловіків нема? Бо вони на них не заслуговують: прати — не перуть, підлогу помити — це також нижче їхньої гідності, їсти варити тим жінкам також потрібно або по черзі з чоловіком, або домогосподарка, винайнята за гроші, хай варить… Коли чоловік таку жінку покине, то й питань не виникне, але ж мене…

Ніяк не можу до тями прийти після розлучення. Ніяк не второпаю що мені робити і до якої когорти покинутих жінок пристати. До тих, що чоловіків зневажають, але постійно про них теревені заводять чи до тих, які давно рукою на них махнули і живуть так, наче їх в природі не існує.

Скільки до себе не дослухаюсь — зрозуміти не годна. Щось глибо в середині мене каже, що не всі вони такі паскуди, як про них розказують а з іншого боку здоровий глузд та події останнього часу говорять самі за себе — нема кому вірити. Будь мудра…

Отак собі розмірковуючи, більше зі смутком, ніж з біллю, зловила себе на думці, що таки знаю, чому так зачепила мене вчорашня подія за самісіньке серце, що попри бажання чекаю продовження. Надія? Можливо…

Роздумування на кшталт того, що зранку все проясниться не виправдали сподівань. Про всяк випадок, того дня, йдучи до праці, вбрала нові майтки які берегла про всяк випадок. Правда, про який саме й сама не знала…

Якщо мене має збити машина і я маю лежати посеред людного місця в старих майтках, а нові лежатимуть в шухляді комоду, то вони нічим мені не допоможуть. Навпаки. Ця думка, попри всю трагічність ситуації, сверлитиме мені мозок. Відволікатиме від надання правильних відповідей молодому лікареві з каретки швидкої допомоги, від яких, можливо, залежатиме моє життя.

Чи у випадку, коли все-таки стріну чоловіка, якому захочеться віддатися. Прийду з ним додому, а ті ж майтки, котрі спокійнісінько лежатимуть на дні шухляди, також мене не порятують, а тільки дратуватимуть, бо чому вони там, у комоді, а не на мені.

В голові досі жила історія чоловікового друга Степана. Той якось розповів, що донині пам’ятає пригоду майже тридцятилітньої давнини. Пригадував, як вони дітьми, вертаючись зі школи натрапили на місце аварії. Розбився мотоцикл, на якому їхали хлопець з дівчиною. Товариш чоловіка не знав достеменно яким чином сталася катастрофа, не пам’ятав чи