Читати книгу - "Різдво у лісі"

Вона кладе собі в торбину чверть капустини, пучок моркви і пляшку брусничного соку. Потім скрадається до виходу, думаючи, що ніхто не бачить.

Але вона помиляється.

Кайн бачить, що вона хоче вийти.

— Куди ти? — питає він.

— Цссс! Я йду шукати гнома, — відповідає вона.

— То я з тобою.

— Ні, — заперечує Ніна.

— Так, — наполягає Кайн.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Ну, гаразд.

Коли вони виходять надвір, в обличчя їм січе сніговий вітер.

Він шугає між деревами так, що на ялинці брязкотять кришки з-під пляшок, і зриває чимало пір’я.

— Жахлива погода, — мовить Ніна. — Але це добре. Мені казали, що гном живе там, звідки віє снігом.

Це казала сова.

— Тож просто треба йти проти вітру, — каже Ніна.

Йти тяжко. Але ніхто з них на те не нарікає.

— Як красиво й свіжо! — вигукує Кайн.

— Еге ж, погода якраз для прогулянок! — регоче Ніна.

Вони з усіх сил пробираються вперед. Спершу розгонисто стрибають. Потім стрибки стають коротші. А тоді переходять на звичайну ходу. Бо набагато краще видно, якщо іти повільно. Так здається їм обом — і Кайнові, і Ніні.

— Можна ще повернутися назад, — каже Кайн, коли вони вже пройшли доволі далеко.

Ніна обертається. Вітер замів їхні сліди так, що нічого не видно. Вони ніколи не знайдуть дороги додому в таку хуртовину.

— Ні, — каже вона. — Не тепер, це ж наша найбільша пригода. Гей-гоп! Гайда! Скоро ми будемо в гнома.

Запали сутінки, і вони повечеряли тим, що було в торбинках.

— Ти стомилася? — питає Кайн.

— Ні, не дуже.

— І я не дуже.

Кайн та Ніна йдуть далі просто в темряву.

Буркотун прокидається рано. Як і завжди.

Цілу ніч падав сніг. Але тепер небо прояснилося. І сяють зірки.

У старій повітці він знаходить суху волоть вівса, зв’язує з нього сніп і настромлює на кілок перед вікном собачої будки.

Потім він сідає на стілець, тримаючи на колінах сплячого джмеля, і чекає, коли зійде сонце і прилетять пташки. Маленькі синиці й великі синиці, але найбільше він чекає снігурів. Бо вони дуже красиві — такі червоні, як його шапка, звіяна вітром.

І поки він чекає, на думку йому спадає недавній сон. Той, де була жінка, яка сказала, що в нього будуть діти. І не одна дитина. А двоє.

«Вона помилилася, то шепотів привид у нічній сорочці, — думає Буркотун. — Авжеж! До того ж звідки б у мене взялися діти?»

І саме тієї миті у хвіртку заходять двоє кроленят.

У них такий стомлений вигляд, що, здається, вони ось-ось зваляться в сніг.

— Ми їх не пустимо, — сердито каже Буркотун джмелеві. — Нізащо у світі!

Потім він кладе джмеля в коробочку і відчиняє двері.

— Вам тут нічого робити! — кричить він.

— Що ж, — відповідає Ніна стомленим голосом.

Ніна та Кайн знову плентаються до хвіртки.

— О Господи, куди це ви? — кричить Буркотун. — Ану йдіть сюди!

Підійшовши до дверей, Ніна вдивляється Буркотунові в обличчя.

— Ти гном? — питає вона.

— А тобі що до того? — відповідає він.

— Ми по тебе прийшли, — каже Ніна.

— Я нікуди не піду, — каже гном.

Він таки йде, але до плити. Ставить на неї грітися каструлю води, щоб покупати Ніну та Кайна. Бо вони змерзли так, що цокотять зубами. Потім їх треба нагодувати чимось гарячим.

І вкрити теплими ковдрами.

— Охо-хо, самі клопоти, — бурчить Буркотун, коли йде в будинок по ковдри для кроленят. — Як не джмелі, то діти-приблуди. Як не одне, то друге. І про все я мушу подбати.

У норі в лісі сполошилися, що немає Ніни