Читати книгу - "Запізніла розплата"

— Безперечно. Це подарунок сина. Під час війни він служив у повітряному флоті. Сказав, що йому більше років, ніж було насправді. — В її голосі відчувалася гордість за сина. — Він зробив його з авіаційного дроту і подарував мені як сувенір з фронту.

— Розумію, пані. Але в зв'язку з цим виникає інше питання: де зараз ваш син? Йому треба відразу ж телеграфувати.

— Жак?.. Він на шляху до Буенос-Айреса.

— Що?

— Так. Вчора чоловік телеграфував до нього в Париж, щоб хлопець, не гаючи жодного дня, виїхав до Південної Америки. Ввечері з Шербура до Буенос-Айреса відходив пароплав, і син відплив ним.

— Вам відомо, навіщо він поїхав до Буенос-Айреса?

— Ні, пане. Але я знаю, що Буенос-Айрес — не кінцева мета. Звідти син мав їхати потягом до Сантьяго…

Комісар і слідчий вигукнули одночасно:

— Сантьяго! Знову Сантьяго!..

Саме цієї миті Пуаро наблизився до пані Рено. До того він стояв біля вікна, як замріяний, і я не певен, чи повністю усвідомив він значення щойно сказаного. Підійшовши до жінки, злегка вклонився.

— Перепрошую, пані. Дозвольте оглянути ваші зап'ястя. — В очах мого друга мерехтіли зеленкуваті вогники.

Хоч пані Рено була дещо здивована цим проханням, проте простягла йому руки. На кожній в тому місці, де мотузки вп'ялись у тіло, червоніли бугруваті сліди. Коли він оглядав їх, вогники в його очах поступово згасали.

— Мотузки, напевне, завдавали вам нестерпного болю, — співчутливо і водночас розгублено мовив Пуаро.

— З молодим паном Рено необхідно негайно зв'язатися по радіо, — тим часом збуджено говорив слідчий. — Необхідно знати все, що він може розповісти про свою поїздку до Сантьяго. Шкода, що його немає зараз тут. Тоді б ми звільнили вас, пані, від болісної необхідності…

— Ви маєте на думці… — пані Рено завагалась, — впізнання тіла… мого чоловіка?

Слідчий схилив голову.

— Я сильна жінка, пане. Я витримаю все, що вимагає від мене закон. Я готова — зараз…

— О, завтра теж не пізно, повірте мені.

— Краще відразу, — проказала вона тихо. Обличчя її перекривив спазм болю. — Будь ласка, дайте мені вашу руку, лікарю.

Лікар поспішив до неї. На плечі пані Рено накинули плед. І повільна процесія рушила сходами вниз. Пан Бекс поквапився вперед, аби відчинити двері сарайчика. За хвилину-другу у дверях з'явилася пані Рено, дуже бліда, але рішуча. Вона рукою закрила обличчя.

— Хвилиночку, панове. Я візьму себе в руки. — Вона відвела руку від лиця і втупилась у небіжчика. І раптом дивовижне самовладання, яке досі підтримувало її, зрадило пані Рено. — Поль! — не своїм голосом закричала вона. — Чоловіче мій! О Боже! — І, схилившись уперед, непритомна впала на землю.

Пуаро миттю опинився поруч неї. Підняв її повіки, намацав пульс. Упевнившись, що вона дійсно зомліла, відійшов од жінки і взяв мене за руку.

— Я ідіот, мій друже! Коли в світі існують любов і скорбота, я щойно почув їх у голосі цієї бідолашної жінки. Виходить, я помилявся. Гаразд! Все треба починати спочатку!

МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ

Пан Оте і лікар підняли пані Рено і віднесли до будинку. Комісар дивився їм услід, хитаючи головою.

— Бідна жінка, — пробурмотів він сам до себе. — Не витримала удару. Нічого не вдієш… А зараз, пане Пуаро, ви, мабуть, хочете оглянути місце злочину?

— З готовністю, пане Бекс.

Ми повернулися до вілли чорним ходом і вийшли крізь парадні двері. Проходячи повз сходи, мій приятель подивився вгору і незадоволено захитав головою.

— Мені здається неймовірним, що служниці нічого не чули. Скрип та рипіння сходин під ногами трьох чоловіків збудили б навіть мертвого!

— Не забувайте, що це сталося у глупу ніч. Всі міцно спали.

Але Пуаро похитав головою, немов не повністю погоджувався з моїм поясненням. На повороті стежки він зупинився і глянув на будинок.

— Що наштовхнуло злочинців на думку перш за все підійти до парадних дверей і перевірити, чи не забули раптом замкнути їх? Вони не могли сподіватися на такий щасливий випадок. Набагато ймовірніше, що вони відразу ж спробували б виламати вікно.

— Але всі вікна на першому поверсі мали залізні віконниці, — заперечив комісар.

Пуаро рукою вказав на вікно на другому поверсі.

— Це вікно спальні, де ми щойно були, чи не так? А біля нього — бачите? — росте дерево, і найпростіше було б вилізти на нього…

— Не виключено, — погодився комісар. — Але якщо вони зробили так, як ви кажете, то залишилися б сліди ніг ось на цій клумбі.

Він мав рацію. По обидва боки від сходів, що вели до парадних дверей, витяглись овальні клумби, засаджені яскраво-червоним журавцем. Дерево, на яке вказував Пуаро, росло на межі з однією з клумб, і той, хто захотів би підійти до нього, обов'язково повинен був ступити на клумбу.

— Розумієте, — вів далі комісар, — через суху погоду ні на під'їзній алеї, ні на стежках не залишилося слідів. Але на м'якому спушеному грунті клумби їх було б видно.

Пуаро підійшов до клумби і уважно оглянув її. Як і сказав Бекс, поверхня землі була рівною, без жодного сліду. Пуаро кивнув, немов його переконали, і ми попрямували від клумби, та раптом він кинувся до іншої клумби і заходився вивчати її.

— Пане Бекс! — покликав він. — Подивіться-но сюди! Тут для вас скільки завгодно слідів.

Комісар наблизився до нього і посміхнувся:

— Мій дорогий пане Пуаро! Хіба ви не впізнаєте здоровенні, підбиті великими цвяхами черевики садівника?! Але є тут сліди чи немає слідів — це нічого не змінює, оскільки з цього боку не росте жодного дерева, і отож неможливо потрапити на другий поверх.

— Слушно, — сказав Пуаро, явно занепавши духом. — То ви гадаєте, що ці відбитки ніг нічого не варті?

— Абсолютно нічогісінько!

Тоді, на моє превелике здивування, Пуаро промовив:

— Я не погоджусь із вами. І гадаю, що ці сліди — найважливіше, що ми поки що маємо.

Пан Бекс не відповів. Лише знизав плечима. Він був занадто чемною людиною, аби категорично висловлювати свої думки.

— Будемо продовжувати? — спитав він.

— Певна річ. Я займуся цими слідами пізніше, — бадьоро відгукнувся Пуаро.

Замість йти до брами вздовж під'їзної алеї пан Бекс звернув на доріжку, яка під прямим кутом підходила до неї, потім бралась на невеликий пагорб праворуч од вілли і далі тяглася поміж двох рядів живоплоту. Несподівано вона розтікалась у невеличку галявину, з якої видно було море. На галявині стояла лавиця, а неподалік від неї досить обшарпаний сарайчик. Рівний ряд невисоких кущів у кількох кроках од сарайчика визначав межу вілли Женев'єв. Пан Бекс протиснувся крізь