Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Вибач, — сказала вона, підвівши голову. — Я не збиралась на тебе накидатися. Просто втомилась і трохи зіпсувала собі настрій.
— Та нічого, — сказав я. — Не переймайся цим. Коли втомишся, раджу зігнати злість на комусь. Відразу на душі полегшає.
Куміко повільно вдихнула повітря, на хвильку затримала його в легенях і так само повільно видихнула.
— А як ти? — запитала вона.
— Що я?
— Ти ж ніколи не зганяєш злості на комусь, коли втомишся. А от я зганяю. Чому це так?
Я похитав головою.
— Я цього не помічав.
— Напевне, у тобі є глибокий колодязь. Ти крикнеш у нього: «У короля ослячі вуха!» — і все розв’язується.
— Можливо, — відповів я, трохи подумавши над сказаним.
Куміко знову глянула на порожню пляшку. Роздивилася етикетку, зазирнула в шийку, покрутила в пальцях.
— У мене скоро місячне, — сказала вона. — Мабуть, тому я така роздратована.
— Знаю, — сказав я. — Але ти цим не переймайся. Воно впливає не лише на тебе. Чимало коней вмирає, коли настає повний місяць.
Вона відпустила з руки пляшку й, розтуливши рота, подивилася на мене.
— Звідкіля це ти взяв? Чого ти раптом заговорив про коней?
— У газеті недавно прочитав. Усе думав розповісти тобі, але забув. Інтерв’ю з одним ветеринаром. Виявляється, на коней надзвичайно сильно впливають фази Місяця. Як фізично, так і емоційно. Коли наближається повний місяць, коні втрачають контроль над собою і навіть фізично страждають. А вночі, коли настає повний місяць, багато коней захворює і вмирає. Ніхто точно не знає причини, але статистика це підтверджує. Кажуть, що в таку ніч ветеринари не сплять — стільки роботи.
— Ого! — здивувалася дружина.
— А от від сонячного затемнення ще більша шкода. Для коней це справжня трагедія. Гадаю, ти навіть не уявляєш собі, скільки їх гине в день повного затемнення. Я хочу сказати, що ось зараз десь у світі вмирають коні. А те, що ти зганяєш злість на комусь, — просто дрібниця порівняно з цим. Тож не треба особливо засмучуватися. Уяви собі, як вони вмирають. Подумай про коней, що в ніч повного місяця лежать на соломі у стайні, хекаючи в агонії запіненими ротами.
Здавалося, ніби Куміко на мить задумалася про приречених на смерть коней.
— Доводиться визнати, що ти справді маєш дивовижну здатність переконувати, — ніби скорившись, сказала вона.
— У такому разі переодягайся і ходімо їсти піцу.
Лежачи тієї ночі поряд з Куміко в темній кімнаті і дивлячись у стелю, я допитував себе, що, власне, я знаю про цю жінку. Годинник показував другу годину ночі. Вона міцно спала. Я думав про блакитні серветки, квітчастий туалетний папір, яловичину й стручковий перець. Я жив з Куміко, не підозрюючи, з якою огидою вона ставиться до цих речей. Само по собі — це дрібниця. Дурниця, з якої можна посміятися. Над нею не варто зчиняти стільки шуму. Через кілька днів про таку нікчемну сутичку ми забудемо.
Однак ця подія, як не дивно, засіла в моїй голові. Псувала мені настрій, як маленька риб’яча кістка в горлі. «Можливо, це мало важливіше значення, ніж здавалося, — подумав я. — Може, навіть фатальне. Або було лише початком чогось більшого і трагічнішого. Можливо, я стою на порозі широкого незнайомого світу, який належить тільки Куміко». Він здавався мені величезною темною кімнатою. Я стояв у ній із запальничкою в руках, і її малюсіньке полум’я освічувало тільки невелику частину приміщення.
Чи зможу я колись побачити решту? Чи мені судилося постаріти й умерти, так і не дізнавшись усього про неї? Якщо це так, то чого варте таке моє подружнє життя? Чого варте моє життя, якщо я сплю в одному ліжку з невідомою жінкою?
Ось про що я думав тоді й раз по раз пізніше. І лише згодом я збагнув, що саме тоді я підступив до суті проблеми.
3
Капелюшок Мальти Кано
Шербетовий тон, Аллен Ґінзберг і хрестоносці
Я стояв у кухні й готував ленч, коли знову задзеленчав телефон.
Я відрізав дві скибки хліба, намазав їх маслом і гірчицею, помістив між ними шматочки помідора й сиру. Поклав усе це на кухонну дошку і вже збирався розрізати надвоє, як почулося деренчання.
Після трьох дзвінків я розрізав сандвіч навпіл. Переклав його на тарілку, витер і засунув кухонний ніж у шухляду. Після того налив собі чашку теплої кави.
Телефон усе деренчав. Здається, разів п’ятнадцять. Хоч-не-хоч я здався і взяв слухавку. Якби можна було, я волів би не брати. Ану ж це дзвонить Куміко?
— Алло! — промовив жіночий голос, якого я ніколи раніше не чув. Ні моєї дружини, ні тієї дивної жінки, що недавно мені дзвонила, коли варив спагеті. Голос іншої, незнайомої особи.
— Скажіть, будь ласка, я не могла б поговорити з Тору Окада-саном?[3] — сказала жінка так, ніби читала заздалегідь написаний на папері текст.
— Можете, — відповів я.
— Ви чоловік пані Куміко Окади?
— Так. Куміко Окада — моя дружина.
— А Нобору Ватая — старший брат вашої дружини?
— Так, — відповів я стримано. — Нобору Ватая — справді старший брат моєї дружини.
— Мене звати Кано.
Я мовчки чекав, що вона скаже далі. Несподівана згадка про старшого брата Куміко мене вельми насторожила. Я пошкріб потилицю тупим кінцем олівця, що лежав біля телефонного апарата. Секунд п'ять-шість жінка мовчала. У слухавці не було чути нічого. Можливо, прикривши її рукою, вона з кимсь поряд розмовляла.
— Алло! — сказав я занепокоєно.
— Пробачте, будь ласка, — раптом сказала жінка. — Я передзвоню вам пізніше, якщо ви не проти.
— Та постривайте, — сказав я. — Це…
Зв’язок обірвався. Якийсь час я дивився на слухавку в моїй руці, а потім ще раз приклав її до вуха. Сумніву не залишилося: розмова скінчилася.
Усе ще відчуваючи невиразне невдоволення, я повернувся за кухонний стіл, випив каву і з’їв сандвіч. Я ніяк не міг пригадати, про що думав перед тим, як пролунав дзвінок. Коли, тримаючи ніж у руці, я збирався розрізувати сандвіч, то, напевне, про щось думав. Про щось важливе. Що довго й безуспішно намагався був згадати. Воно раптом сплило в моїй голові тоді, коли я хотів розділити сандвіч надвоє. Та от зараз зовсім не пам’ятав, що ж це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка заводного птаха», після закриття браузера.